Читати книгу - "Чвара королів"

— Ще не пізно пролити вино, маестре.

— Пізно, — хрипко прошепотів він, — пізно.

— Як забажаєте. — Мелісандра з Асшаю взяла келиха в нього з рук і зробила глибокий довгий ковток. Повертаючи келиха, вона лишила в ньому трохи на дінці. — А тепер ваша черга.

Руки його тремтіли, та він примусив себе триматися. Маестер Цитаделі не повинен нічого боятися. Вино було кисле, щипало язика. Він упустив порожнього келиха з пальців, і той розбився на підлозі.

— Він таки має тут силу, пане мій, — мовила жінка. — Адже вогонь очищує.

На горлі в неї запалав червоним рубін.

Кресен намагався відповісти, але слова застрягли у горлянці. Він закашлявся, спробував втягнути повітря, але натомість видав жахливий тоненький свист. Навколо шиї стиснулися залізні пальці. Впавши на коліна, він ще пробував трусити головою, кидати їй виклик, заперечувати її владу, силу, чари, самого її бога. На рогах калатали дзвіночки, виспівуючи «дурень-дурень-дурень», а червона жінка дивилася на нього з жалем, і полум’я свічки танцювало в її червоних очах.

Ар’я I

У Зимосічі її, бувало, кликали Ар’єю-Конякою, і тоді вона гадала, що гіршого прізвиська на світі не буває. Аж доки хлопчик-сирота Ломик Зеленорукий не обізвав її Бибкою.

Втім, на дотик її голова тепер справді скидалася на козячу бибку. Спершу, коли Йорен потяг її до того провулку, вона вже подумки попрощалася з життям. Але бридкий старий просто зрізав їй кинджалом плутанину брудного волосся, тримаючи її міцно, аби не видерлася. Вона пам’ятала, як вітерець гнав брунатно-сірі клапті каменями бруківки до септу, де загинув батько.

— Я з цього міста вивіз багацько хлопів та хлоп’ят, — гарчав Йорен, поки шкрябав їй черепа гострим ножем. — Стій тихо, хлопче, то може, й тебе вивезу.

Коли він скінчив, на голові замість волосся лишилася колюча стерня. А потім Йорен сказав, що відтоді й до Зимосічі їй належить зватися Аріком, хлопчиком-сиріткою.

— Пройти крізь браму — то не клопіт. У дорозі — інша справа, там усяке може статися. До Стіни їхати далеченько, ще й у лихому товаристві. Цього разу їх у мене тридцять душ на руках. Є старі, є малі… нема лишень таких, як отой твій брат-байстрюк.

Він струснув її за плечі, щоб краще слухала.

— Князь Едард віддав мені удосталь наброду з замкових підвалів. Та я скільки не шукав, а шляхетних паничів поміж них не знайшов. Половина тієї наволочі видасть тебе королеві, як раз плюнути, за прощення гріхів і кілька срібних монет. А інша половина перед тим ще й зґвалтує. Тому припни язика і ходи до вітру сама, якнайдалі у ліс. І не пий більше, ніж мусиш — ніц нема важче, ніж відливати так, щоб ніхто не бачив.

Старий не збрехав: з Король-Берега вони справді вибралися без клопоту. Ланістерівська сторожа на воротях зупиняла кожного подорожнього, але Йорен гукнув одного стражника на ім’я, і їхні вози пропустили, недбало махнувши рукою. На Ар’ю ніхто й оком не кинув — шукали-бо шляхетну панянку, дочку Правиці Короля, а не кощаве хлопчисько з відтятим волоссям. Ар’я за плече не оглядалася; вона прагнула, щоб Чорновода розлилася і змила усе місто: Блошиний Поділ, Червоний Дитинець, Великий Септ… геть усе і всіх, а надто принца Джофрі з його матінкою. Та розуміла, що так не станеться. До того ж могла б загинути Санса, яка лишилася у місті. Ар’я подумала про сестру і вирішила краще загадувати, щоб якнайскоріше дістатися Зимосічі.

Щодо ходити до вітру, втім, Йорен помилився: то була справа не найважча. Гіршими за все інше виявилися Ломик Зеленорукий і Мантулик, двоє хлопців-сиріт. Йорен приманив собі кількоро вуличних волоцюжок, пообіцявши їм вірний харч у животі та чоботи на ноги.

— Варті потрібні добрі вояки, — мовив він до них, коли рушали у дорогу, — та ніц не вдієш, приставимо й вас до діла.

На додачу до сиріт з вулиць, підземелля дали рясний врожай дорослих злодіїв, лісокрадів, ґвалтівників. Найгірші були троє, витягнуті з темних кам’яних мішків. Їх лякався, мабуть, і сам Йорен, бо віз забитими у залізи по руках та ногах у задку хури і клявся, що не випустить з кайданів аж до Стіни. Один світив діркою замість носа, відрізаного катом, а інший — лисий, жирний, як свиня, із загостреними зубами та мокрими болячками на щоках — не мав у очах нічого людського.

З Король-Берега вирушило п’ять великих хур, закладених припасом для Стіни: шкурами, сувоями краму, відливками заліза, кліткою круків, книжками, папером, чорнилом, пакою кислолисту, глеками олії, скринями ліків та прянощів. Хури тягнули кілька запряжок плужних коней, а ще Йорен купив двох огирів та півтузня віслюків для хлопців. Ар’я краще б сіла на справжнього коня, але й на віслюку почувалася ліпше, ніж на возі.

Чоловіки не звертали на неї уваги, та з хлопчаками щастило менше. Вона була на два роки молодша від найменшого з сиріт, а до того ж дрібна й кістлява. Зрештою Ломик з Мантуликом вирішили, що мовчить вона, мабуть, тому, що глуха, перелякана чи не сповна розуму.

— Ти диви, Бибка меча причепив, — якось вранці зауважив Ломик, поки загін рухався собі потроху повз садочки та поля пшениці. Сам він раніше служив учнем при фарбівнику тканин, аж поки не спіймався на крадіжці; руки йому були заплямовані зеленою фарбою аж до ліктів. Коли він сміявся, то іржав, наче той самий віслюк, на якому сидів верхи. — Де це той щур з канави здибав собі меча?

Ар’я мовчки прикусила губу. Вона бачила спину вичовганого Йоренового кобеняка далеко попереду возів, але вирішила не кликати по допомогу.

— А мо’, він малий джура, ге? — підхопив Мантулик. Його мати пекла хліб та всілякі коржики-пампушки, поки була жива, а він по цілих днях ходив вулицями з яткою на колесах і горлав «Мантули! Гарячі мантули!». — Панич-павич, вельможна кістка, чом би й ні?

— Та який він панич, ти на його глянь лишень. Та то, мабуть, і не меч, а бляшана цяцька для дітей.

Ар’я ненавиділа, коли вони кепкували з Голки.

— Це криця замкової роботи, йолопе! — скинулася вона, обертаючись до них у сідлі. — А ти б краще стулив пельку!

Сироти затюгукали.

— А де б ти взяв отакий клинок, Бібрику? — зацікавився Мантулик.

— Він Бибка, — виправив Ломик. — Та вкрав, де ж іще.

— Я не