Читати книгу - "Космо-Натка"

не розхлюпує — хіба що з ноги зіб’ється.

Ясна річ, у Павлика в таких справах досвіду більше: добре йому — щодня хазяйнує. Павлик, чортяка, все вміє: і на городі поратися, і кроликів доглядіти, і паркан полагодити, і дров нарубати. Мабуть, тому й вигляд у нього завжди серйозний, діловитий і доросла зморшка на лобі — ніби він увесь час чимсь заклопотаний. Отже, хоча Сергійко на два з половиною місяці старший за Павлика, йому ніколи не спадає на думку вважати себе старшим братом.

Сергійко натиснув на клямку і коліном штовхнув хвіртку. Кудлата руда дворняга з верескливим гавкотом вискочила з-під веранди, потім, припадаючи на передні лапи, заметляла хвостом.

— Найда, дурна, не впізнала? Як живеш стара?

І одразу згори, з покрівлі сарая, залунало стримано-радісне:

— Сергійку!

— Здоров, Павлику! Не злазь, я зараз туди залізу.

Драбина стара, вітха, щаблі скриплять і хитаються, але Сергійко сміливо лізе вгору.

Павлик схопив за руку, поміг ступити на дах. Рвонулися було обнятися, та стрималися, лише міцно потисли один одному руки.

Раніше, коли були менші, мама, бувало: «Сєргійчику, ну поцілуй Павлика. Ви так давно не бачились!..» А тепер вони вважали себе дорослими і навіть після довгої розлуки ніколи, зустрічаючись, не цілувались— нащо ці ніжності!

Ніде і ніколи світ не буває таким великим і просторим, як в дитинстві на покрівлі сарая. І кущ бузку, до верхівки якого не доскочити з землі, — внизу, під ногами; і недосяжно високий віник антени на всохлій тополі — зовсім близько; і сокира, що лежить на землі, здається іграшковою, і Найда, що задрала догори голову і метляє хвостом, — неймовірно маленька.

— Дива!

А небо, небо яке! З землі на нього якось не звертаєш уваги. Невже так багато в світі повітря!

Скільки чудового на даху! От розірваний навпіл гумовий м’яч. Років два лежить тут — не менше. Був колись червоно-синім. Тепер порепакий і зовсім чорний від спресованого дощем пилу. А ось алюмінієве кільце прилипло, вросло в толь — не відірвати! — і теж чорне. А було ж біле-біле.

О! А це ж целулоїдний пропелер, який вони запускали минулого літа. Як вони його шукали тоді! Думали — на дереві застряв. А він ондечки! Покоцюр- бився на сонці, потріскався геть. Здається, ще зовсім недавно він був таким новеньким і так здорово літав. Правда, Павлику?!.

І, дивлячись на цей пропелер, Сергійко раптом вперше подумав про час, про те, що він плине, минає. І що щось уже минуло, пішло назавжди…

Та, коли стоїш на покрівлі сарая і відчуваєш, як багато в світі повітря і неба, такі думки про час з’являються лише на мить, на одну секунду. І одразу проходять, зникають безслідно…

Сергійкові не хотілося поки що говорити про те, головне й таємниче, що привело його саме сьгодні сюди, на Кирилівку, до Павлика. Він соромився признатися самому собі, що його лякають навіть думки про це.

І раптом Павлик сказав:

— Слухай, Сергійку, як це здорово, що ти зараз приїхав! Знаєш, я ж тобі дзвонив…

— Як, то це ти?!.

— Авжеж, півгодини тому дзвонив, і твоя мама сказала, що ти вже поїхав до нас… Ти розумієш, прокидаюсь я сьогодні вранці, дивлюсь — в мене на подушці лежить записка…

— Ну?!

— Ось, диви, — і Павлик витяг з кишені зім’ятий аркушик з блокнота.

Сергійко, ні слова не кажучи, тремтячою рукою витяг лист.

Павлик від подиву роззявив рота.

На обох аркушиках було написано одне й те саме — слово в слово:

«Першого серпня, рівно о дванадцятій ночі, в склепі під каплицею на Кирилівському кладовищі».

— Ф’ю, — присвиснув Павлик. — Оце да!

— Ну, що ти скажеш? — спитав Сергійко.

— А я знаю! — знизав Павлик плечима. — Ти пам’ятаєш, отоді, коли ми грались на кладовищі?..

— Пам’ятаю, звичайно, пам’ятаю. Та невже…

5. Це було місяць тому

Так, це було місяць тому. Вони гралися на кладовищі в прикордонників і шпигунів — Павлик, Сергійко, Гришка Щур та його молодший брат Лесик.

Гришка й Лесик жили по-сусідству з Павликом, на тій же Захарівській вулиці.

Щур — це Гришчине прізвисько. Він і справді чимось був схожий на щура: обличчя вузьке, гостроносе, витягнуте вперед, зуби дрібні, мишачі. Особливо посилювалась ця схожість, коли він сміявся, — оголюючи ясна, відкопилювалася верхня губа, а на переніссі і біля рота з’являлися променисті зморшки. При цьому він якось дивно форкав носом.

Лесик, головань з великими блакитними, вічно здивованими очима, аніскілечки не був схожий на Гришку — навіть не вірилось, що вони рідні брати. Взагалі в їхній родині всі були на диво не схожі один на одного.

Жили вони вчотирьох — Гришка, Лесик, мама і бабуся. Мама працювала в місті на трикотажній фабриці, і з ранку до вечора вдома її не було. Бабуся ніде не працювала. Однак годувальницею в сім’ї вважалась бабуся, а не мати. Бабусі належав і будинок, і великий фруктовий сад, і все господарство. Звали бабусю Варвара Петрівна, але всій Кирилівці вона більш відома, як «стара Бейлиха» (прізвище її — Бейла).

І не було на Кирилівці, що простяглася на багато кілометрів, жодної людини, яка б не знала «старої Бейлихи». По-перше, тому що вона прожила тут все своє життя, а, по-друге, тому, що той, хто хоч раз бачив її, не міг не запам’ятати — така виразна була в неї зовнішність. Високого зросту, широкоплеча, вона мала неабияку фізичну силу — спокійнісінько могла нести на плечах повний лантух яблук вагою в кілька пудіЕ. Шкіра її, аж чорна від загару, не світлішала навіть узимку.

Обличчя велике, широке, обвислі щоки напливали на товсту зморшкувату шию. Вона була одноока. Ліва сліпа очна ямка перекошена, нижче за праву — в ній сльозилося напівприкрите віком мертве скляне око. Погляд цього ока був такий страшний, що ставало моторошно і в самого наверталися сльози.

Стара Бейлиха відзначалася досить крутим характером: на базарі сперечатися з нею не наважувався ніхто. Вона просиджувала там щодня з самісінького ранку до обіду (звичайно, крім свят, особливо церковних). Стара Бейлиха була професіональною базарною торговкою. Вона торгувала ягідьми і фруктами, різною городиною, яйцями, квітами. Але найбільше, звичайно, ягідьми та фруктами. Цього добра в її саду було дуже багато; яблука — пепінка, ранет, антонівка, налив, груші-лимонки, бере, вишні-шпанки, сливи-угорки, морелі, персики, полуниці, агрус — всього не перелічиш.

Наприкінці літа, коли дозрівали плоди на більшості дерев і стара Бейлиха сама не вправлялася з торгівлею, вона підпрягала до цього діла Гришку. І до самісінького вересня Щур ставав