Читати книгу - "Прерія"

їхнього злодійського виду, і скачуть вони безладно!

— Сіу чи самі дияволи — байдуже, але вони побачать, що ми — мужчини! — сказав бортник з таким грізним виглядом, ніби за ним був великий загін відважних, як він сам, воїнів. — У тебе рушниця, старий; сподіваюсь, ти не відмовишся поклацати, щоб захистити безпорадну дівчину?

— Долілиць! Лягайте обоє долілиць он туди, в траву! — прошепотів трапер, показуючи на високі бур'яни біля того місця, де вони стояли. — Втекти ви не втечете, а для бою, хлопче, в тебе нема солдатів. У траву долілиць, якщо тобі дорога ця дівчина і якщо ти цінуєш своє життя!

Він промовляв так рішуче й сам діяв так енергійно, що молоді люди послухалися наказу, який був викликаний необхідністю. Місяць зайшов за смугу легких пірчастих хмарок, що вкривали крайнебо, але в мінливому блідому світлі можна було розрізнити, хоч і нечітко, форму й розміри довколишніх предметів. Трапер, сховавши в траві своїх товаришів, які беззастережно скорились йому, бо в хвилину небезпеки досвід і зважливість завжди вселяють довіру, стежив за освітленою непевним місячним промінням юрбою вершників, що, мов скажені, мчали просто на схованку.

І справді, зграя істот, більше схожих не на людей, а на демонів, які затіяли на цій похмурій рівнині свої нічні забави, навально котилася, тримаючись такого напряму, що принаймні хоч один з них неминуче мусив проскакати через те місце, де лежав трапер з товаришами. Час від часу нічний вітерець доносив тупіт, який то виразно чувся просто перед ними, то ставав майже нечутним, коли копита коней опускались на осінню траву, і видовище від того здавалося ще незвичайнішим. Трапер, покликавши собаку й наказавши йому лягти поруч, став навколішки й уважно стежив за пересуванням індіанців, то заспокоюючи дівчину, то стримуючи нетерплячого юнака.

— Цих негідників не менше тридцяти, — мовив він ніби ненароком. — Так, так, вони повертають до річки… Тихше, песику, тихше… Ні, знов посунули на нас… Ач, злодюги, скачуть, і самі не знають куди! Було б нас хоч шестеро, хлопче, яку славну засідку ми б їм тут влаштували!.. А втім, я не певен, чи законно це буде, адже вони нам не заподіяли ніякого лиха… Знов подалися до річки… Ні, звернули на горб. Тепер сидіть тихо-тихо, наче у вас душа розлучилася з тілом.

Так сказавши, старий ліг у траву й завмер, ніби й справді не дихав, а через хвилину кілька диких вершників промчали мимо безшумно й швидко, як привиди. Ледве їхні темні летючі тіні зникли, трапер ризикнув підвести голову так, щоб очі були на рівні з вершечками бур'янів, і жестом наказав своїм товаришам мовчати й не ворушитися.

— Вони скачуть з горба до табору, — повів він далі так само тихо. — Ні, затрималися в улоговині, збились докупи, наче олені, й радяться… Господи, знов повертають, ми ще не здихалися цих негідників!

Він знову сховався в рятівній траві, і тут-таки темний загін помчав урозсип по гребеню невисокого горба, де лежав трапер із своїми товаришами. Незабаром стало зрозуміло: індіанці повернулися, щоб із висоти озирнути тьмяний обрій.

Одні позлазили з коней, інші скакали туди й сюди, оглядаючи, певне, довколишні місця. На щастя, бур'ян не тільки приховував втікачів, а й завадив коням, таким самим диким, як і вершники, потоптати причаєних людей. Нарешті один з індіанців, дужий і похмурий чоловік, — мабуть, вождь, якщо судити з його владного вигляду, — зібрав навколо себе ватажків, і всі, не злізаючи з коней, почали радитися. Вони були біля самого краю тих заростів, де лежали трапер, бортник і дівчина. Юнак підвів очі. Вигляд в індіанців був лютий, і весь час над'їжджали нові й нові вершники, що здавалися ще страшнішими, і він, інстинктивно вихопивши з-під себе рушницю, став її заряджати. Дівчина, яку охопили почуття, цілком природні для жінки в такому становищі, зарилась обличчям у траву, полишивши своєму другові робити те, що підказувала його гаряча кров. Але навчений життям старий строго прошепотів йому на вухо:

— Клацання курка ці негідники знають не гірше, ніж солдат — звук сурми. Опусти рушницю, опусти, кажу тобі! Якщо місячне світло впаде на цівку, ті чорти відразу ж її помітять, зір-бо в них гостріший, ніж у найчорнішої зміюки! Поворухнись лишень, і в тебе полетить стріла.

Бортник ніби послухався, принаймні він не ворушився й мовчав. Але в тьмяному світлі трапер побачив насуплені брови й грізний погляд юнака, а це свідчило, що коли їхню схованку знайдуть, то індіанці кров'ю заплатять за перемогу. Зрозумівши, що його пораду знехтувано, трапер і собі приготувався й чекав дальших подій з властивою йому смиренністю і спокоєм.

Тим часом сіу (проникливий старий впізнав небезпечних пришельців) скінчили радитись і знов поскакали врозсип, ніби щось шукаючи.

— От чорти, почули мого собаку! — прошепотів трапер. — А слух у них добрячий, їх не обдуриш. Щільніше до землі, хлопче, притиснись до неї головою, як собака, що спить.

— Краще давай підведемося й мужньо зустрінемо їх, — заперечив його нетерплячий товариш.

Він ще хотів щось додати, але дужа рука лягла йому на плече й, подивившись угору, він уздрів просто над собою темне дике обличчя індіанця. Юнак, хоч його й заскочили зненацька, не збирався так легко здаватись. Швидше пострілу власної рушниці він схопився на рівні й так стис горлянку супротивнику, що тому настав би кінець, коли б не трапер. Він із силою, що майже не поступалася юнаковій, охопив його руками навколо тіла й змусив послабити стиск. Не встиг юнак дорікнути товаришеві за цю очевидну зраду, коли чоловік дванадцять оточили їх, і всім трьом не лишилося нічого, як тільки здатися в полон.

РОЗДІЛ IV

… Мені страшніше набагато

Дивитись бій, ніж битися солдату.

Шекспір. Венеціанський купець

Бідолашний бортник і його товариші стали бранцями людей, яких можна без перебільшення назвати ізмаїльтянами[7] американських пустель. З давніх-давен сіу ворогували із своїми сусідами, і навіть у наші дні, коли навкруги відчувається вплив і влада цивілізованого урядування, вони мають славу підступного й небезпечного племені. А за часів нашої оповіді було й ще гірше: мало хто з білих наважувався заглиблюватись у далекі й незахищені землі, де жив такий віроломний народ.

Трапер, дарма що скорився без опору, добре знав, у чиї руки він потратив. Певне, і найпроникливішому судді було б лажко визначити, які потаємні причини — страх, хитрість чи байдужість — оволоділи старим, коли той покірливо дозволив пограбувати себе. Він не тільки не опирався, коли сіу брутально, за своїм звичаєм, обшукували його,