Читати книгу - "Магус"

грабіжник. Він не застосовував магію — і ми не будемо. Він не знав точно, як будинок ізсередини облаштований, — і я тобі не підказую, хоча був тут і знаю, що де. Він вдерся сюди вночі — і ми…

— Він валяється десь під парканом із перерізаною горлянкою — і нам туди дорога?

— Та нема тут ніяких лінчеті й фолеті! — розлютився магус. Стоїть, очима блискавки пускає, злий, наче гадюка розтривожена, хіба що не кусається. — От що, — шепоче, — ти мене краще не дратуй. Ходімо далі, часу в нас обмаль, а ми майже нічого не зробили. І, до речі, роззирайся довкруж — вирішуй, що візьмеш за плату.

І рукою хазяйським жестом поводить, мовляв, бери, не шкода. Воно, звичайно: чого ж шкодувать, якщо майно все одно чуже. І треба вам сказати, знатне — одні меблі чого коштують! Скринищі під стінами — та із різними орнаментами! із блискучими застібками! з ін-крус-та-ціями! А буфети!.. а в буфетах! — диви, хоч і темно, а видно ж, яких штучок поназбирано: і каркас із срібла, щоб, павину шкіру на нього натягнувши, набити блюдо солодощами різноманітними; і солонка, і ложки, і виделки із ножами. Окремо височить судок-неф у вигляді малесенької каравели, полицею нижче — блюда і чаші, і кінви із веннеційського скла, дві цукерниці-дражуара, набір вуховерток і зубочисток (кожна, якщо очі Фантинові не брешуть, із чистого кришталю, та золотом оздоблені! та на колодочках по перлині от-такенній!) Погляду від красот не відведеш, а руки, руки самі тягнуться, щоб торкнутися, помацати, сунути до кишені!..

Тільки — не можна.

— Ні, — заявляє Фантин. — Я, месере, ще не зовсім з’їхав із розуму, щоб такі примітні штучки хапать. Ми, ясна річ, відтворюємо ситуацію і все таке, але давайте без зайвини. Той, хто перстенькі прибрав до рук, здуру це зробив, повірте. Зараз він або мертвий, або от-от таким стане. Продати їх не продасть, навіть по одному. А ляже на дно — незабаром його і винюхають. Чи місцеві, альяссці (як гадаєте, дуже зраділи наші, що на стільки часу «промисел» заморозився?), чи он ви ж його за м’яке місце і вхопите. Чи так, чи сяк — користі від цих цяцьок крадених він не матиме, а голову втратить. Тому, месере, я віддаю перевагу дзвінкій монеті: може, отримаю трохи менше, ніж від якихось камінців, але ж — отримаю напевне.

— Тоді тим паче не варто зупинятися на півшляху. Тут синьйор Леандро навряд чи ховає свої накопичення. А от у бібліотеці…

Поміркував Фантин, почухав потилицю та й махнув рукою.

— Гаразд, — погоджується, — піду далі. Але якщо…

— Тих, хто працює на мене… чи зі мною, я в біді не залишаю.

— Ви сказали, месере.

Мабуть, потрібної вагомості й — тим паче — похмурої рішучості в голосі Фантина не вистачає. Будеш тут рішучим, еге ж! Тут би живим-здоровим залишитися.

Вони переходять з кімнати зі скринями та буфетами до наступної. Судячи з клинків на стінах, це зброярня славетного роду Цинікуллі, причому зброярня чималенька, збирали її давно і ретельно.

Був би час, Фантин уважніше поставився б до неї і дещо собі пригледів, а так…

Ідемо далі.

А от далі — треба обережніше. З-під наступних дверей сюди, до зброярні, просочується смужечка світла — правильно, саме там, у цій кімнатці за дверима, Фантин і магус бачили знадвору запалені свічки. Чи інше щось, що світилося: розтоплений камін, ліхтар, пожежа… ні, точно не пожежа, бо вже палала б уся вілла і зараз тут було б галасливо, димно і незатишно.

Напевно, таки свічки. На широку ногу живуть Цинікуллі, що їм, свічок шкода? От і палять задурно.

Крадіїв відлякують, еге ж.

«Хоча загалом спосіб непоганий», — розмірковує Фантин, коли його супутник обережним, по-котячому м’яким порухом розкриває двері і зупиняється на порозі.

Жарти жартами, а якщо хтось знадвору — та хоча б ті ж охоронці, що так піклуються про квіточки! — погляне на вікна, одразу побачить, чи є тут хто, чи нема. Свічки розставлені так, щоб будь-хто відкидав на стіну навпроти вікна тінь — причому жирнющу, здалеку помітну. А загасиш свічки — вважай, сам зізнаєшся: сиджу у бібліотеці, чекаю, поки прийдете в’язать мене, непутящого.

Хитромудро вигадано!

— Кімнату можна оминути, — вирішує нарешті Фантин. — По галереї. Зайдемо з іншого боку, витратимо більше часу, але…

— Ні, — каже месер Оберто. — Навіщо обходити, це ж і є бібліотека.

А дійсно! Лезо Монети так захопився спогляданням свічок, що про головне забув.

Тепер він стиха лається і приміряється: а якщо проповзти? Вікна тут, звичайно, до самісінької підлоги — але так у всіх будинках, нічого дивного; однак свічки стоять у підсвічниках, тому людину звичайного зросту обдарують тінню великою, маленьку — менш помітною, а якщо черевом плити рахуватимеш — геть дрібною, ніякою.

Цими міркуваннями Фантин ділиться із магусом, і той погоджується. Але впасти на пузо не поспішає: «Ти перший», — авжеж, хто б сумнівався!

— Куди хоч повзти? — питає Лезо Монети.

— Он до тієї шафи.

— Над якою картина із бороданем на троні?

— Узагалі-то це статуя Зевса в Олімпії, — бурмоче магус, великий мистецтвознавець сучасності. — Та нехай. Ти маєш рацію, — говорить Фантинові, — саме до цієї шафи. Звідти персні й викрали.

— Як скажете. — Лезо Монети опускається навколішки й повзе, обере-ежненько.

— Сідницю не задирай, — упівголоса радить месер Оберто. — Тінь від неї.

Фантин мовчки робить, як радять. До шафи недалечко, перетерпимо, а потім — даруйте, я своє виконав, тепер жодних умовлянь і аргументів не прийму, у шафі напевно знайдуться грошенята — за пазуху їх і геть звідси, з цієї клятої вілли, від цього навіженого, незворушного магуса, синьйора Сама Досконалість.

— І що тепер? — шепоче він уже від шафи.

— Обережно підводься, тобі потрібні дверцята з гербом, бачиш їх?

— Де кролики і шпаги?

— Саме вони.

— Мабуть, замкнені.

— Тебе це може зупинити?

Кого завгодно, тільки не Лезо Монети! Він навіть не відволікається, щоб відповісти, нехай месер Зазнавайло вважає, буцім дотепніший за всіх, а ми збережемо гідність і гордість.

«Може зупинити», ха! Якби не свічки, Фантин, певна річ, відкрив би цю мушлю вдвічі швидше, але і так він обробляє її вправно, майстерно: ні гучного клацання, ні скрипу, тільки ледь чутне «крак» у замковому механізмі.

— Є.

Пригнувши голову, щоб не стукнути себе дверцятами, він відкриває їх і підводиться зазирнути до шафи.

У шафі, в порожньому ящику, сидить чоловічок невеликого, із лікоть[5], зросту, в ядучо-зеленій курточці та широкополому капелюсі набакир. Забачивши Фантина, чоловічок кривить звірячу пичку і нявчить котом, якому шипастим чоботом щосили наступили на хвоста.

«А сторожа, мабуть, щойно задрімала, — із легким смутком думає Фантин. — Ех, бідахи…»

І сам не добере: чи то