Читати книгу - "У вогні"

Мій стиліст був такий самий, як і завжди: простий одяг, коротко стрижене темне волосся, лише натяк на золотаву підводку для очей. Ми обнялись, і я ледь втрималася, щоб не вибовкати все про президента Снігоу. Але ні, я вирішила, що першому розкажу Геймітчу. Він ліпше знатиме, хто ще витримає цей тягар. Хай там як, із Цинною легко спілкуватися. Останнім часом ми багато розмовляли по телефону — той дістався нам разом із будинком. Сміхота — майже ніхто з наших знайомих телефону не має. Піта має, але природно, що йому я не дзвоню. Геймітч зірвав свій телефон зі стіни десь рік тому. Ще телефон має моя подруга Мадж, донька мера, але якщо ми хочемо поспілкуватися, ми просто зустрічаємося. Спочатку ми навіть не торкалися телефону. Але потім почав дзвонити Цинна — час було попрацювати над моїми талантами.

Кожен переможець повинен мати талант. Щось, чим він починає займатися, коли вже не потрібно ні працювати, ні ходити до школи. То може бути все що завгодно, аби тільки про це можна було розповісти в інтерв’ю. Виявилося, що у Піти вже є талант — він малює. Він роками глазурував торти й печиво в пекарні своїх батьків. Тепер, коли він забагатів, може дозволити собі малювати на справжньому полотні. А в мене таланту немає, хіба що незаконне полювання, але це не рахується. Чи, може, співи, але співати для Капітолія я не буду і через мільйон років. Мати намагалась мене зацікавити бодай чимось із величезного переліку можливих варіантів, що їй надіслала Еффі Тринькіт. Кулінарія, флористика, гра на флейті. Я не вибрала жодного, хоч як Прим старалась мене підохотити. Врешті-решт утрутився Цинна і запропонував мені допомогу — він розвиватиме мою пристрасть до моделювання одягу; тут і справді було що розвивати, оскільки я в цьому геть нічого не тямила. Але я погодилась, бо моя згода означала, що я зможу спілкуватися з Цинною, а він пообіцяв усе робити за мене.

Зараз він розкладав по вітальні речі: одяг, тканини, альбоми з ескізами моделей, які він намалював. Я взяла один з альбомів і уважно роздивилася сукню, яку нібито створила я.

— Знаєш, як на мене, я — багатообіцяючий дизайнер, — промовила я.

— Давай одягайся, нездаро, — відповів він, кидаючи мені купу речей.

Може, моделювання одягу мене і не цікавить, але сам одяг, що його Цинна шиє для мене, ще й як мені подобається. Наприклад, сьогоднішнє вбрання. Струмливі темні штани, скроєні з цупкої теплої тканини. Зручна біла сорочка. В’язаний светр, у якому переплітаються зелена, блакитна й сіра вовна. Шкіряні чоботи на шнурівці, які не тиснуть на пальці.

— Це я змоделювала своє вбрання? — спитала я.

— Ні, ти тільки прагнеш моделювати власний одяг і бути схожою на мене, свого героя зі світу моди, — відповів Цинна. Він простягнув мені стосик карток. — Читатимеш оце вголос, поки камери зніматимуть одяг. І побільше впевненості в голосі.

В цю мить у кімнату влетіла Еффі Тринькіт у помаранчевій, як гарбуз, перуці, щоб нагадати усім:

— Не вибивайтеся з графіку!

Вона розцілувала мене в обидві щоки і махнула рукою команді операторів, потім звеліла мені приготуватися. Тільки завдяки Еффі ми в Капітолії всюди встигали вчасно, тож я спробувала їй догодити. Застрибала кімнатою, як лялька в ляльковому театрі, підхоплюючи різне вбрання і бурмотячи безглузді фрази на кшталт: «Ну хіба не диво?» Звукооператори записали, як я натхненним голосом читаю текст із карток, — озвучку робитимуть пізніше, — а потім нас вигнали з кімнати, щоб вони могли спокійно познімати мої (себто Циннині) ескізи.

Заради такої події Прим повернулася зі школи раніше. Зараз вона на кухні давала інтерв’ю іншій знімальній групі. Вона була дуже милою в своїй небесно-блакитній сукні, яка личила до її очей, а її русяве волосся було ззаду перев’язане стрічкою. Взута у білосніжні чобітки, вона трохи нахилилась уперед, ніби збиралася битись, як...

БАМ! Мене мов у груди вдарили. Ніхто мене, певна річ, не бив, але біль був такий реальний, що я аж хитнулась і на крок відступила. Я примружила очі — й перед моїм внутрішнім зором постала не Прим, а Рута, дванадцятирічна дівчинка з Округу 11, яка була моєю союзницею на арені. Рута, яка вміла літати, мов пташка, з дерева на дерево, хапаючись за найтонші гілочки. Рута, яку я не врятувала. Рута, якій я дозволила загинути. В мене перед очима постав спогад: вона лежить на землі, а з її живота і досі стирчить спис...

Кого ще я не зможу врятувати від помсти Капітолія? Хто ще загине, якщо я не задовольню президента Снігоу?

Я відчула, що Цинна намагається вдягнути на мене пальто, і розкинула руки. Воно було хутряне і зсередини, і ззовні та м’яко облягало тіло. Такого хутра я зроду не бачила.

— Горностай, — пояснив мені Цинна, коли я погладила білий рукав.

Шкіряні рукавички. Яскраво-червоний шарф. На вуха — теж хутро.

— Тепер хутряні навушники знову будуть у моді.

«Ненавиджу навушники», — подумала я. В них погано чути, а відтоді як на арені я оглухла на одне вухо, то незлюбила їх іще дужче. Після перемоги Капітолій вилікував мені вухо, але я й досі час від часу перевіряю слух.

До мене підбігла мати, вона щось стискала в руках.

— Це на щастя, — промовила вона.

То була брошка, яку дала мені Мадж перед Іграми. У золотому кружечку летить переспівниця. Я намагалась віддати її Руті. Але вона не взяла. Сказала, що саме завдяки цій брошці вона і довірилась мені. Цинна прикріпив брошку на вузол мого шалика.

Поряд вигулькнула Еффі Тринькіт і заплескала в долоні:

— Прошу уваги! Зараз ми знімаємо першу сцену надворі: переможці зустрічаються і вітають одне одного перед початком своєї чудової подорожі. Отже, Катніс, хочу бачити широку усмішку — ти ж у захваті, правда? — промовила вона і — я не перебільшую — виштовхала мене за двері.

Секунду я нічого не бачила — такий лапатий падав сніг. Потім я розгледіла Піту, що спускався зі свого ґанку. В голові знову пролунала настанова президента Снігоу: «Переконай мене». І я знала, що мушу це зробити.

Моє обличчя розпливлося в усмішці, і я попрямувала назустріч Піті. А потім, мов більше не могла чекати, побігла до нього. Піта підхопив мене і закрутив, посковзнувся — він і досі не звик до своєї штучної ноги, — і ми впали на