Читати книгу - "Василь Стус: життя як творчість"

та й, зрештою, як заявишся після десяти років не-зустрічей до фактично чужої тобі людини?

— А я залишуся тут, — відповідаю Олегові. — Звідси поїду лише з татом…

Їдемо далі.

У Пєрьмі тим часом сягав свого апогею добре зрежисований фарс.

Володимир Шовкошитний зміг забрати труни зі спецкомбінату лише о 9.15 ранку 17 листопада. Готові були лише дві. Третю довелося доробляти синам Тихого, бо хтось жорстоко побив майстра, який робив труни.

Машина з дорогоцінним вантажем виїхала в напрямку села Борісово, але шлях її виявився аж надто звивистим і нервовим:

«Близько десятої на КПП за містом нас зупинили, — згадує В. Шовкошитний. — Цей КПП мав, мабуть, стратегічне значення, бо чергували тут три капітани (хто з водіїв таке бачив?!), старшина, та ще й у „Жигулях“ № 78—85 ПМ сидів чоловік у синьому трико з лампасами.

Спочатку перевіряли путівку, потім рульовий механізм — виявили, що він несправний, затим примусили відкрити спідометр — пломби на місці. Я вийшов з кабіни. Водій показав на зовнішнє праве колесо ззаду, — спущене. Поки морочились із кермом, „самоспустились“ інші двоє коліс праворуч. Замість переднього колеса поставили запасне. Ліві задні колеса поділили на обидва боки, вийшло — по одному цілому й одному пробитому на борт. На годиннику — за двадцять дванадцята. Їхати ще чотири з половиною години. О чотирнадцятій нас чекають на цвинтарі. Два капітани перевіряють рульовий механізм — люфт, кажуть, є (хто бачив радянську вантажівку без того люфта?). Знову йдемо в КПП. (Той, у трико з лампасами, там). Капітан Чернава запитує по рації, що з Чусовим. Йому відповідають, що машина виїхала вчора з Пєрьмі за авіаційним бензином (цистерна з ним стоїть на кузові), у путівці вказано — різний вантаж, і у водія є довідка, що замовник машини — Спілка письменників УРСР. Знову показую трьом капітанам (а передусім, „синьому трико“) всі свої довідки, посвідчення; знову розповідаю, що домовини чекають на цвинтарі, що завтра ми маємо здати їх на літак, що літак замовлено, що в Києві чекають рідні, чекають різні служби, що то святе діло, що…

Водій пише пояснювальну. Чернява читає, схвалює.

— Усе. Ми їдемо! — кажу.

Три капітани й старшина дивляться на „синє трико“ з лампасами (таке трико запам'ятовується!) — дозволу немає.

— А ви знаєте, — раптом каже один із капітанів, — що ви підозрюєтесь у вчиненні дорожньо-транспортної пригоди?

— ?!!

— Постраждав хлопчик.

— А чи був хлопчик?! — лагідно запитую. — До речі, де і коли це сталося?

Капітани на мить зашарілись, а потім той, що повідомив нам про злочин, знайшовся:

— На Героїв Хасану!

І то було мудро: іншої дороги з міста нема.

— Вам доведеться проїхати до Свердловського райвідділу ДАІ, — каже капітан, — там уже чекає слідчий.

— Передайте, — не стримуюсь, — що без адвоката я пошлю того слідчого…

Сідаємо в машину. Вісім зірочок із двадцяти чотирьох сідають у „Жигулі“, поруч —„трико“. Починають гріти двигун — хвилина, три, п'ять. На сьомій підхожу до машини.

Кажу „трико“, що в КДБ обіцяли мені допомагати. Мовчать обоє.

Дуже довго їдемо до райвідділу. Капітан з „трико“ — позаду. Конвой… Готуюсь оголосити голодівку протесту…

Заходимо до кабінету начальника райвідділу ДАІ.

— Товаришу капітан! Що там з Чусовим? — запитує „наш“ капітан.

— Команда „відбій“, — чесні очі капітана-керівника забігали по кабінету, шукаючи точки опори. — Ми змушені вибачитись перед вами. Сталася помилка — номер машини той, а серія інша…

От бачите, як усе благополучно вирішилось! — щаслива усмішка осяяла обличчя „нашого“ капітана, руки попливли догори.

— Я вам це казав ще на КПП!

— Прийміть наші вибачення! — Знову капітан-керівник»[57].

Так на машині з пробитими «трико» шинами водій Сідоров і письменник Шовкошитний вирушили розбитими дорогами до Пєрьмі й далі до Борісово, бо, як сказав пізніше водій, «очевидно, не злі це були люди, коли ті падли начальники так стараються не дати їх поховати».

Проте група, що знаходилася на цвинтарі, нічого цього ще не знала.

Попри попередню домовленість, голову сільради знайти не вдалося, і наш автобус приїхав на цвинтар без нього.

Очі засліпли від чистого білого снігового килиму, побитого в багатьох місцях слідами птахів і звірів. Справа від дороги — цвинтар. Горло стиснуте спазмом сліз, яких несила стримати. Відеокамера Валери Павлова в'їлася в спину — він хоче зафільмувати «історичний» кадр. А мене душать сльози. Вчора, лише вчора, я чув, тату, твій голос, а сьогодні, сьогодні на нас чекає зустріч. Чомусь певен, що все буде саме так. Я — не найкращий син. То правда, але ж і ти — не найліпший батько. Павлов забігає з камерою наперед, і я змушений сховатися в невеличкому ліску, так і не дійшовши до могил батька й Литвина: чужі люди не мають бачити моїх сліз.

За якісь півгодини спазми відпускають, і з набухлими очима та готовністю до всього я таки підхожу до могил. Коліна м'яко опускаються в мокрий, приємний на доторк сніг. Поталанило — відлунює в голові — копати буде легко, земля не промерзла, а в Києві у день вильоту мороз сягав п'ятнадцяти ступенів…

Коліна швидко мокріють від затишного, майже теплого снігу. Дуло камер розстрілює впритул, а мені так не хочеться бачити тут нікого чужого, мені так треба бодай трішки побути самому… Я прошу всіх відійти й на хвилину залишаюся на татовій могилці сам.

Далі все нагадувало сповільнені кадри кіна.

Матьякубов заборонив починати розкопувати могили, поки не будуть привезені цинкові труни і не буде якогось папірця від його керівництва.

— Говори, говори, — думав я, але вголос промовив. — Добре, повернемося до Чусового за дозволом.

О 12-й В. Чернілевський, В. Ґурдзан, В. Павлов і я сіли до автобуса, аби повернутися до Чусового — доля зіграла з нами черговий жарт: Олег залишився на цвинтарі, мені ж довелося повертатися.

У райцентрі, усупереч найгіршим думкам і прогнозам, усе вирішилося просто: дозволили розкопувати могили, але не виймати з них домовини до прибуття трун.

Коли повернулися на цвинтар, Олег Покальчук уже почав розкопувати батькову могилу: не знаю, що казав і чи казав йому Матьякубов, але фізично перешкоджати, зважаючи на Олегову статуру, мєнт не наважився.

Привезений нами дозвіл зняв напругу, хоча за якийсь час до міліціонера, що таки з'їздив перевірити, чи не обдурили його, додалося кілька цивільних.

Поки Олег, до якого почергово приєднувалися решта учасників експедиції, розкопував могилу Василя Стуса, я з Василем Ґурдзаном почав копати могилу Юрія Литвина. Коротка молитва. Швидше запозичені, аніж власні, ритуальні попльовування на руки, — і лопата м'яко та легко пронизує снігову ковдру і входить у таємничу могильну плоть. Усупереч внутрішнім побоюванням копалося спокійно