Читати книгу - "Країна Моксель, або Московія. Книга 1"

Сподіваюся, ви розумієте, що саме монастирі й релігія були тим тараном, який знищував самобутні племена й уже сформовані народи, «виплавляючи» з них націю великоросів. Робилося це не лише хрестом, а частіше мечем і кров'ю.

Ось як пише про це К. Валишевський:

«Із 1420 по 1500 роки в країні (Московії. — В. Б.) виникло 150 нових монастирів, і з 1500 по 1588 р. ще 65. Хоча англійський мандрівник Флетчер і перебільшив, називаючи Росію (Московію. — В. Б.) шістнадцятого століття «країною монастирів», але безсумнівно, що цього роду заклади зазнали в цю епоху порівняно великого розмаху» [4, с. 44].

У справі підкорення і зросійщення фінських народів церква і релігія йшли попереду і, в рідкісних випадках, разом із владою. Звівши монастир, спочатку — примітивний зруб, ченці втягували у свою віру спершу легко піддатливих людей, а далі обіцянками, подачками й погрозами залучали більш стійких. Згодом довкола монастиря створювалися поселення. Необхідно врахувати, що монастирі одночасно були й захисниками фінського і татарського люду, який прийняв релігію. При цьому релігійне вчення і постулати могли пояснити віруючим людям практично все. Серед первозданної дикої й непривітної природи північного сходу Європи віруюча людина отримувала захист згори і навіть будь-яке своє нещастя могла пояснити волею Всевишнього. У ті часи, коли людина повністю залежала від природи, первісні постулати релігії озброювали й захищали її, підносили над невідомим, давали їй первісне джерело знань. Цим і пояснюється історично швидкий темп підкорення фінських народів. За якихось 500 років майже все населення північного сходу, від Рязані й Тули до Білого моря й Ками, прийняло християнство і становило основний кістяк, основну масу великоросійської нації.

Ось як описує професор В. О. Ключевський діяння митрополита Алексія та святого Стефана:

«Походячи з родовитого боярства, яке споконвіку звикло ділити з князями оборону й управління країною (як вам подобається ця фраза? — В. Б.), митрополит Алексій ішов бойовим політичним шляхом, був неодмінно головним радником трьох великих князів московських, керував їхньою боярською думою, їздив в орду догоджати ханам (як назвати ці діяння? — В. Б.), відмолював їх від злих задумів проти Русі (тут слід розуміти — Московії. — В. Б.), воював із недругами Москви (тепер зрозуміло, що жодних інтересів інших князівств він не захищав! — В. Б.) усіма засобами свого сану, карав церковним відлученням російських князів за непослух московському государеві (зверніть увагу: московської держави ще нема, є тільки князівство, а государ — є! Бо ж чого б то інші князі повинні підкорятися московському! Це один із методів фальшування історії, коли закидають назви на 200–300 років назад, видаючи бажане за дійсне. — В. Б.), підтримував його першість, із неослабною енергією відстоюючи роль Москви як єдиного церковного центру всієї політично роздробленої Російської землі» (йдеться про Московію! — В. Б.) [5, с. 68].

Ось як хоробро! Замість церковного діяча, що займається душами віруючих, — політичний сатрап, здатний знищити будь-якого князя, Володимирського чи Тверського, який не піддається князеві Московському. Слід пам'ятати, що ті священики, які мали сміливість поводитися благочестиво і чесно, мали серйозні неприємності. Ми ще побачимо, як московські князі міняли митрополитів, мов рукавички. Але це буде пізніше.

Продовжимо читати професора:

«Уродженець м. Устюга, у краї якого новгородська й ростовська колонізація (раніше-бо великороси не боялися визнавати, що вони колонізатори підкорених земель. — В. Б.), зливаючись і втягуючи у свій потік тубільну чудь, створювала з неї нову Русь, св. Стефан пішов із християнською проповіддю в Пермську землю продовжувати цю справу обрусіння (невже хтось іще сумнівається, адже написано навіть без лапок! — В. Б.) і просвіти заволзьких інородців. Так церковна ієрархія благословила своїм почином двоєдину народну мету, досягнення якої слугувало підставою самостійного політичного існування нашого народу: це — зосередження династійно роздробленої державної влади в московському княжому домі (ось, зверніть увагу: у московському княжому домі сидів князь, а зовсім не «государ всєя Русі». Але авторові-професору нічого не було варто закинути в текст будь-яке слівце, таке ми бачимо на кожному кроці. — В. Б.) і прилучення східноєвропейських та азіатських інородців до російської церкви і народності за допомогою християнської проповіді» [5, с. 68].

Тут посилання на народ зовсім недоречні. Народ Московського князівства, як і інших, жив відособленим життям. І князі в ті часи були чужорідним тілом у громаді. Народ вільно міг вигнати князя й запросити іншого. Значно пізніше, коли церква ввела під руку князя безліч інородців, а татари зробили перепис населення, люди стали цілковито залежні від влади, беззаперечно йшли за нею.

У фінського й татарського народів не могло бути «народної мети» — «возз'єднання слов'янських народів». Цю мету, хоч як маніпулюй, виношували тільки московські владики, боярська еліта, під її натиском — московські князі, а пізніше — царі, зацікавлені у збільшенні пастви, володінь та «гарматного м'яса». І з'явилася ця мета значно пізніше, коли почалися зіткнення з Європою.

Подамо ще одну цитату, яка підсумовує нашу думку про дії Російської церкви в період «збирання» великоросійського народу. Ось що пише професор В. О. Ключевський:

«До половини XIV ст. маса російського населення, затиснута ворогами в межиріччя Оки і верхньої Волги, тіснилася тут на поодиноких розчищених серед лісу та боліт смугах зручної землі (зверніть увагу: оброблюваної землі дуже мало, отже, і людей мало — харчуватися нема з чого. — В. Б.). Татари і Литва замикали вихід із цього трикутника на захід, південь і південний схід (але ж уже в ті часи українці входили у Велике Литовське князівство, як окремий народ, про що збереглися дані в європейській історії. — В. Б.). Залишався відкритим шлях на північ і північний схід за Волгу; але там був глухий непрохідний край, подекуди зайнятий дикунами-фінами; російському селянинові з родиною і бідними пожитками страшно було пуститися в ці бездоріжні нетрі (хто повірить, що туди пішов селянин? — В. Б.). «Багато було тоді нехрещених людей за Волгою», тобто мало хрещених, свідчить старий літопис одного заволзького монастиря про часи до Сергія. Монах-пустельник і пішов туди сміливим розвідником. Переважна більшість нових монастирів із половини XIV до кінця XV ст. виникла серед лісів костромського, ярославського й вологодського Заволжя (за В. О. Ключевським, у цей період виникло до 150 нових монастирів. — В. Б.): цей волзько-двінський вододіл став північною Фіваїдою православного Сходу. Стародавні пам'ятки історії російської церкви свідчать, скільки сили духу проявлено було російським чернецтвом у цьому мирному завоюванні фінського язичницького Заволжя для християнської церкви і російської народності (ось вони, великороси! — В. Б.). Численні лісові монастирі ставали тут опорними пунктами