Читати книгу - "Приватне доручення"

у Воронячу ущелину? Враховуючи, звичайно, швидкість літака, ну, скажімо, такого типу, як цей наш вчорашній порушник? Тут треба взяти до уваги і досвідченість парашутиста, і прекрасну обізнаність з місцевістю. Це, так би мовити, ідеальний варіант.

Льотчик відставив склянку, витер хустиною губи, підборіддя і подивився на Степаничева.

— Вночі у вузьку ущелину?

Генерал кивнув:

— Так, саме вночі.

— Це дуже небезпечно. Навіть при всіх тих умовах, що ви маєте на увазі. Але якщо потрібно, то можливо.

— Ач який ви! Афоризми починаєте вживати! Але треба в нім зробити невелику правочку — замість слова «потрібно» вставити «необхідно».

Тихо задзвонив апарат «ВЧ». Степаничев взяв трубку.

Доповідав начальник 7-го прикордонного загону полковник Кулемін. Щойно йому повідомили з Клуша, що в хаті лісника Яреми прикордонники затримали якогось Карпенка Ігоря Олександровича. Намагався вчинити опір, але був обеззброєний, В Яреми виявлена портативна рація. Обох затриманих незабаром доставлять в штаб загону.

Степаничев нетерпляче й сердито заворушив бровами.

— Значить, в Клуші? — перепитав він. — Гаразд. Затриманий лише один Карпенко? Я вже чув, що заарештований і Ярема. А крім них? Ага, Карпенко прийшов до Яреми сам. І ви в цьому впевнені, товаришу полковник? Не впевнені? А я наполягаю, що з Карпенком був ще один… Ні І Ні в якому разі не шукати другого!.. Коли затримані будуть у вас?.. Ага, он як! Без.

Мене Карпенка не допитувати! Все! — Степаничев поклав трубку і повернувся до льотчика: — Ви, полковнику, зможете зараз підкинути мене в 7-й загін?

Вертольот ланки зв'язку у вашому розпорядженні, товаришу генерал-майор! Накажете готувати до вильоту?

Генерал ствердно кивнув. Полковник швидко вийшов з кабінету.

Зодягаючи плащ, Степаничев наказав:

— Авер'янов, лишайтесь за мене. Всю оперативну інформацію відправляйте негайно на моє ім'я в загін Кулеміна. Ви, Боков, — звернувся він до іншого офіцера, — опрацюйте свідчення членів екіпажу літака. Додайте до них висновок технічної експертизи, фото пошкоджених навігаційних приладів. Здається, все… — і він, твердо ставлячи ноги, пішов до дверей.

Вертольот був Схожий на вгодовану сарану. Степаничев з підсвідомим почуттям неприязні зайшов до кабіни: він взагалі не любив літати, тим більш неприємною була ця машина, на яку він сів уперше. Генерал заплющив очі. Але він не спав. Кололо в серці, давило в скронях. Він просто втомився. Врешті під одноманітне гудіння вертольота Степаничев задрімав.

Через деякий час вертольот, стрекочучи, сів на широкий двір прикордонного загону.

Полковник Кулемін провів генерала до себе.

Слухаючи, як видзвонюють шпори полковника, генерал посміхнувся про себе. Яків Ілліч Кулемін до цих пір, і в свято, і в будні, не розлучався з атрибутами хвацького кавалериста: шпорами ї пишними красивими вусами. Генерал знав, що в загоні Кулеміна кавалерійською була лише одна високогірна застава — якраз на межі з сусіднім загоном. Жартівники з Управління прикордонних військ, траплялося, не раз казали йому, що цю заставу він повинен передати сусідньому загонові, а разом з нею і шпори та вуса. «Іч, гусар!» помітив Степаничев і бронзового коня на письмовому столі.

— Допит Яреми продовжується, товаришу генерал. Карпейка я поки що не чіпав.

— Негостинний ти господар, Яків Ілліч. Коньячком пригостив би. Чи кинув пити?

— Та ні, чому ж кидати. Іноді воно й не гріх. Так що, зорганізувати, Юрію Кириловичу?

— Чого ж, по одній можна. І за зустріч — давно ми не бачились — і для бадьорості. Втомився я щось.

Кулемін доповів більш детально про затримання Яреми і Карпенка. Від Степаничева не приховалася задоволена посмішка, що пробігла попід гусарськими вусами, коли Кулемін повідомляв про шрам на руці Карпенка.

— Інженер Замбахідзе дуже допоміг нам, — говорив полковник. — Він був колись великим приятелем цього Карпенка. Уявляєте?

— Уявляю. А ви, товаришу полковник, уявляєте, що довелося пережити Замбахідзе, перш ніж піти й заявити, що його друг — зрадник?

— Колишній друг, Юрію Кириловичу!

— Що ж, Яків Ілліч, значить, спіймав ти «Начальника»? Молодець! А я спеціально з-за цього Москву покинув. Виявляється, даремно. Тут без мене справились. Кажеш, що Карпенко-«Начальник» зустрівся в поїзді з другом, пиво пив і молодість згадував. Необережно, необережно. Ану, дай я на нього гляну. Та ти не бійся, я його не відберу! Мені твою славу красти ні для чого.

Кулемін вгадував іронію, але не розумів її. Він подзвонив. Двері прочинились, і конвойний пропустив наперед Карпенка. Кулемін, кивнувши головою, відпустив конвойного і з цікавістю поглянув на затриманого. Як не дивно, але Карпенко був спокійний. Він стояв біля дверей, випроставши хвору ногу. Полковнику незручно було в присутності гостя першому починати допит.

Начебто підкреслюючи, що Степаничев тут повновладний господар, він з байдужим виглядом підійшов до невеликої шафи. Дістав пляшку нарзану й таблетку соди: його ще з вечора мучила згага.

Степаничев звернувся до затриманого:

— Що у вас з ногою? Підвернули?

— Аж ніяк! — Карпенко рівними кроками підійшов до Степаничева, клацнув по-військовому закаблуками і завмер перед ним.

— Товаришу генерал-майор, під час виконання завдання я був затриманий прикордонниками в будинку лісника Яреми. Капітан Лосько пішов на місце, вказане Яремою, де буде чекати «Начальника».

Степаничев краєчком ока впіймав розгублене обличчя Кулеміна і, вже не стримуючись, — дуже вже сумно повисли гусарські вуса! — розсміявся.

— Знайомся, Яків Ілліч. Мій помічник, підполковник Карпенко. Накажи, будь ласка, звільнити його з-під варти. На нього, певно, за дверима конвойний чекає.

Кулемін намагався бути спокійним. Він міцно потис руку Карпенку, а в голосі його вчувалася образа.

— Ну, помилилися мої люди — буває. Але й ви трохи винні, товаришу генерал; адже не повідомили. А я йшов по гарячому сліду. Військовий пошук не припиняли.

— Так, трохи не скоординувалися. Думали ми все провести поза, прикордонною зоною, а вийшло так, що Карпенко самодіяльність проявив: побував у Клуші.

Ще в Москві генерал поставив перед Ігорем завдання: прийти з паролем «Глухонімого» до лісника Яреми і дізнатися від нього, де має бути зустріч з «Начальником».

Степаничев вважав, що «Начальник» навряд чи рискне піти на явку до Яреми. Омелько-«Глухонімий» зовсім не знає, в чому суть операції, що мала відбутися. Отже, господарі не зовсім певні, що він благополучно перебереться через кордон: можливо, боялися, що він прийде до Яреми з «хвостом». Що ж, передбачливо. Візит Карпенка до лісника повинен був проконтролювати вірність цих нехитрих передбачень Степа- ничева.

І підполковник Карпенко, прибувши з генералом у Вишгород, прямо з аеродрому відправився у Стопачі. На допомогу йому був відкомандирований працівник обласного Управління капітан Станіслав Лосько.

— Що ж у вас вийшло, товаришу Карпенко? Наплутали? Чому ви опинилися в Клуші?

— Справа в тому, товаришу генерал, що в Стопачах Ярема вже