Читати книгу - "Ризиконавти"

чим відрізняються ваші образи й претензії від звичайнісінької заздрості?”

Академік на мить застиг, а потім нестримно, по-хлопчачому розсміявся:

“Ви можете подумати, що я вам заздрю? Ну, шановний, це справді зухвальство невизнаного генія!”

“Я справді дуже прошу вас сформулювати претензії конкретніше. Можливо, я таки не геть пропаща людина і зрозумію щось таке, чого не розумів раніше?” — крива усмішка збрижила обличчя Куцорукого.

“Ви прагнете конкретності? — Королевич якось гидливо скривився. — Добре… Я спробую… Ким виконана більша частина роботи, що увійшла до сьомого розділу вашої дисертації? Маю на увазі все, що стосується генерації квазирезистивного поля?”

“Дивне запитання. Ви прекрасно знаєте, і в цьому немає ніякої таємниці, що цим займався Борис Янчук, але оскільки він вирішив, так би мовити, перекваліфікуватися, оскільки він не прижився в нашому інституті й подався шукати щастя в міжзоряних світах під прапорами Пошукового Центру Енергетичних Ресурсів, то його записи перейшли до мене. Ми працювали в одному кабінеті пліч-о-пліч. Його дослідження щонайкраще вписувались саме у мою дисертацію. І сам Янчук, до речі, не тільки не заперечував, а навіть зрадів, що його робота не пропаде, комусь знадобиться…”

“Атож… — зітхнув академік. — Віддавна живе приказка про таких людей, як ви, Владиславе. Йому межи очі плюнеш, а він скаже, що дощ іде. Ви справді не здатні зрозуміти, що закони елементарної етики справжнього науковця вимагають, аби ви зробили бодай посилання на прізвище Бориса Янчука?”

“Навіщо? Він офіційно заявив, що вирішив облишити не лише наш ІПРЕФ, але й взагалі науку. То кому потрібні красиві жести? Чоловік пішов з науки, пішов з нашого інституту… — після чергового повторення Владиславом слів “нашого інституту” Королевича пересмикнуло, — то скажіть мені, навіщо захаращувати дисертацію випадковими іменами? Що скаже нащадкам прізвище Янчука?”

“Зрозуміло… А що ви сказали Людмилі Штерн, коли вона вийшла на роботу після двотижневої хвороби її малого сина?”

“Я сказав і зараз готовий повторити, що пускати на світ і потім нянькувати дітей можна і без вищої освіти, а тим паче без аспірантури в Інституті проблем релятивістської фізики. Справжня наука вимагає самозречення. Гадаю, ви не зможете мені в цьому заперечити?”

“Зрозуміло… А коли вам зателефонував у лабораторію Юрій Миколайчук і попросив допомогти доїхати додому, бо він у спортзалі пошкодив ногу, а ви мешкаєте в одному будинку і навіть на одному поверсі…”

“Але в різних під’їздах, — категорично уточнив Владислав. — Ви прекрасно поінформовані, тож мусите знати й те, що в той час у мене йшов синтез, і я не міг відходити від термостата…”

“Цікаво, а якби в той час ви не були зайняті синтезом?”

“То був би зайнятий чимось не менш важливим. У робочий час та й взагалі я ніколи не валандаюсь без діла. Втрачений час дуже дорого коштує. А перевозити потерпілих куди належить — обов’язок транспортних бригад “швидкої допомоги”. Чи ви з чимось не згодні?”

“Зрозуміло… А що дає вам право у розмові зі мною наголошувати на словах “наш інститут”? Адже, здається, я недвозначно сказав, що не Борис Янчук, а саме ви прижились у нашому колективі!”

“Що дає мені право? Мабуть, повага до вашого таланту, Антоне Борисовичу. Я прийшов до вашого інституту не випадковим хлопчиком, не тимчасовим споглядачем, я прийшов сюди свідомо й надовго. А його величність Час, як ви самі сказали, робить свою справу. І, мабуть, Час також дає мені таке право”.

Після цієї розмови з академіком Королевичем розлючений Владислав Куцорукий, прийшовши додому й зачинившись у своїй кімнаті, щоб не тільки багатодумне бурчання старих батьків, а й нявчання вічно голодного кота не порушували тиші й спокою, дістав довідник Академії наук і довго вдивлявся в риси обличчя на портреті ще молодого академіка Королевича…

Трохи опанувавши себе, коли в тілі вщухло дрібне тремтіння від безсилої люті, Владислав Куцорукий взяв до рук свій “найкращий у світі” японський фотоапарат, і вже за півтори години над робочим столом вдома красувався великий портрет академіка Королевича. Серед швацького причандалля Куцорукий віднайшов чорну траурну стрічку, акуратно скрутив її і поклав до шухляди столу. Ця мить настане, обов’язково настане, бо так хоче він, Владислав Куцорукий. Він зробить все, щоб дістати траурну стрічку з шухляди якомога швидше. Ото тільки ще не знав конкретно, що ж він заподіє “капосному академікові, ретроградові, затискувачеві молоді”.

Сталося так, що незабаром він приніс додому пробірку з культурою “живого рису”. Захопив її знічев’я, просто цікаво було дивитися, як малі білуваті кульки рухаються, просто на очах діляться, мов живі істоти. Він перелив вміст пробірки у велику трилітрову колбу, і буруб’яшки “живого рису” розбіглися, розпливлися, розгулялися.

Куцорукий знав, що вчинив легковажно і навіть, можливо, злочинно — ще ніхто до пуття не знав, що собою становить цей “живий рис”, як назвали його в лабораторії, і що від нього можна чекати. Тож виносити загадкову культуру за межі лабораторії мудрій і порядній людині не спало б на думку, навіть якби й не було писаної заборони. Однак душа мовби прагнула гострих відчуттів, а може, просто щось передчувала. Чи не вперше в житті Владислав порушив свій святий життєвий принцип — загрібати жар тільки чужими руками.

Драглисті кульки плавали у великій колбі на столі під портретом академіка Королевича.

Вперше помітили ЩОСЬ близько року тому на підземному полігоні ІПРЕФу після проведення чергової учбової темпоральної демонстрації. Уповільнювали час, прискорювали час, показували зеленим неофітам, як повільно-повільно летить снаряд із жерла маленької учбової гармати, як він спроквола пробиває-продавлює грудьми мішень або ж, навпаки, як миттєво відбувається постріл, ще й до гармати ніби підійти не встигнув. А молоді майбутні генії, аспіранти і просто спраглі душі у сріблястих скафандрах, прикипівши важкими свинцевими підошвами до гравіто-темпорального бар’єру, щоб перебувати в “теперішньому часі”, вдивлялися захоплено і злякано через величезне оглядове скло. ЩОСЬ помітив старший технік обслуги генератора. Латеральні коригуючі блоки охолоджувалися не рідким азотом, як робоче ядро генератора, а звичайною водою, котру за інструкцією треба було міняти раз на три місяці, що й робили після кожної учбової демонстрації. Випустивши воду із системи, технік помітив драглисті кульки й був вельми здивований і обурений. Він особисто відповідав за технічний стан генератора і був певен, що не міг припуститися будь-якого недбальства, тож запідозрив у цьому своїх напарників й дав добрячої словесної прочуханки підлеглим і всім, хто хоч інколи підходив до генератора. Однак наступного разу все повторилося, хоча система охолодження була ретельно промита і залита стерильною дистильованою водою.

Тоді “феноменом Цибулька”, за прізвищем старшого техніка, зацікавились науковці й відразу