Читати книгу - "Тієї вогняної ночі: Чорнобильська сповідь"

довгі полиці, заповнені книжками: бар’єрів

нема, кожної палітурки торкнутися можна. Видихнув молитовно:

«Я не загублю, от побачите!»

Бібліотекарка поглянула на дитину: «Скільки ж в ній

внутрішньої жаги». Запропонувала привітно: «Ти приходь сюди.

Приходь».

І став третьокласник відвідувачем бібліотеки для дорослих.

Наприкінці кожного тижня торує до неї шлях з околу до нентру

міста. Ніяковіє, наближаючись до полиць. Почуває себе

незугарним, недоречним, серед статечних пенсіонерів, веселих

хвацьких парубків з «Сільгосптехніки», гарненьких, удавано

заклопотаних дівчат з медичного училища. Часом натрапляє на

учителів їхньої школи. Моторошно стає: раптом хтось з них

спитає: «Цьому герою що тут знадобилося?!»

Володик прагне не привертати до себе уваги. Та візьме до рук

книжку і забуде все інше — невдогад що міркує точнісінько так

само, як його мати колись у такому ж віці: «Скільки цікавого

на землі! Як багато людей, здатних розповісти іншим про те, що

бачили, зрозуміли! А малюнки! Якщо переглядати лише їх, напевне, не вистачить найдовшого життя!»

Його життя повинне бути довгим-довгим.

Мабуть, треба довго жити, щоб стати таким умілим, як мама, тато...

Хлопчику не спадає на думку, що мати у нього зовсім молода і

тато не старий. Йому здається: батьки жили і житимуть вічно.

Дідусь Іван, котрого він не бачив ніколи, помер од ран. Дідусь

Панас на війні загинув. Так то війна, страшна і велика. Зараз

мир. Люди, всі люди, які нині живуть, обов’язково житимуть

довго.

Згадує хлопчик: той французький письменник, який описав

буття доісторичних людей, прожив майже дев’яносто років.

Напевне, написав чимало книжок. Цікаво б прочитати хоч ще

одну. Може, там буде розказане про те, чи став Нао ватажком

уламрів? У мандрах син Леопарда навчився видобувати вогонь з

кремінців, отже для племені мало розпочатися нове життя. Чи

;

збереглася в ньому дружба Нао з двома сміливими супутниками?

— Нема у нас, Володику, інших творів Жозефа Роні,— каже

Софія Саввівна.— Не сумуй! Запам’ятався письменник, отож ще з

ним стрінешся!

Володя ставить книжку на місце. Не знає: минуть роки і він, уже справді цілком дорослий, знову зустрінеться з Жозефом

Роні. Перечитає «По вогонь» (так звучатиме в українському

перекладі назва), в тому ж томику знайде повість «Печерний

лев».

І тут відвага, помножена на милосердя, надійна дружба. Ціну

їм Володимир на той час знав уже не тільки з книжок. Був

курсантом, бачив людське горе, людське щастя, народжене

незрадливими почуттями.

Поки що учень четвертого класу Володя Правик біжить з

бібліотеки додому, згорток з книжками притискає до грудей.

Зачекалися його ровесники: Василь, два Вітьки — Рудченко та

Лазаренко, два Сергійки — Щвайко і Бушма. Мають копати

землянку. Місце знайшли в полі, за їхньою вулицею. Так і є, чекають! Працювали завзято, швидко: дуже потрібен штаб.

Поробили нари, столик, принесли гасову лампу. Тепер матимуть, де зібратися, щоб розв’язувати наболілі питання.

Чи просто, наприклад, карбіду дістати? Без нього не

постріляєш на пустирищі. Або проблема: де навчитися палити, щоб дорослі не налетіли? Це вміння малі вважали проявом

мужності.

Володик не палив і потім. Однак, стоячи з усіма в колі біля

штабу, гаряче повторяв присягу: триматися в міцній спайці, не

виказувати нікого й ніколи, а інакше «хай мене поб’є грім, хай

риба не ловитиметься, гриби ховатимуться, мати не випускатиме

з дому!».

От і випала нагода довести вірність присязі.

Біля штабу стояв без нагляду трактор. Цікаво малим: що є в

тому тракторі? Залізли до кабіни. Той ручки крутить, інший на

всі кнопки підряд тисне, ще один вирішив перевіряти індикатор

на міцність. Весело! Аж раптом щось як рипне, як хрусне... Там

відлетіло, тут розкололося. Саме тут, як воно й буває, від

міста полем дядьки прямують до трактора. Сутінки, хто йде — не

розібрати.

Малі — врозтіч. Володик Правик гірше за всіх бігав. Його

спіймали.

Інші в штабі сидять, тремтять: зараз прийдуть за ними. Ні, до будинку Правиків Володика повели. А по хлопчиків ніхто не

прийшов. Вони — по домівках...

На ранок дізналися: добряче дісталося бідоласі Правику від

батьків. Але товаришів не виказав.

Де тільки не шастали оті шукачі пригод! Улюблене захоплення: скарби шукати біля ковтебів — так звуться на Поліссі глибокі

озерця із крижаною кришталевою водою, із берегами крутими, відкритими. Кажуть старі люди, колись тут несли свої хвилі

притоки Уші та Прип’яті. Але крига перетнула їхню течію, роз’єднала річки, утворились ковтеби. Вирувала в них, шукаючи

виходу, вода, свердлом устромлялася в глиб землі.

Біля ковтебів корпалися з решетами хлоп’ята. Давно вечеряти

час, а вони миють мул. Він віддав їм дещицю. Стародавні монети

блиснули в решетах, ложечку з білого металу в тонких

візерунках добули. Мчать до Віри Романівни.

Розгорнули діти носовички із знахідками, похвалила

вчителька: «От козаки! Маємо власних археологів. Несіть усе до

школи, музей час створювати».

Не всі їхні знахідки були щасливими. Крім ковтебів, дітей

вабив старий хутір понад річкою. Туди мали прийти морські

хвилі — таке говорили проектанти Київської ГЕС. Однак звели

греблю, море зупинилося нижче, а хутір залишився незатоплений.

Але мертвий. Бо людей вже відселили. Майно, звичайно, вони

перевезли до нових жител. А старі хати бовваніли серед

залишених садків та городів. Уночі над хутором пугукали сови.

Моторошно, але ж цікаво блукати в примарному світі. Особливо

як сонце сідає за обрій, зникають тіні дерев, потім самі

дерева тануть у сутінках. В нерухомих водах Уші, що засинала, щось хлюпало, в кущах шурхотіло. Стогнали під вітром порожні

хати, грюкали віконницями, дверима. Чи хтось ходить в них та

зітхає?! Невже привиди?! Моторошно! Цікаво!

Вдень хутір ставав прозаїчним. Зате ж користі з

його відвідин більше. У школі збирали металолом, і Володя

Правик подав ідею: позбирати залізяки, розкидані на подвір’ях

та городах.

Кілька днів хлопчаки поспішали після уроків до старих садиб.

Все згодиться: діряві каструлі, погнуті колеса, іржаві ринви.

Тягли, що могли дотягти. Навіть металеві ліжка.

Але хіба передбачиш, де тебе чатуватиме лихо?

Хтось з колишніх хуторян уздрів на шкільному подвір’ї

власність: порвану сітку від ліжка. Здійняв лемент. Прибігли

інші, створили хор:

— Привласнили! Пограбували! Покарати розбишак! Усе

відшкодувати!

Склали перелік збитків. Що тільки до нього не потрапило!

Навіть сто п’ятдесят банок з варенням. їх буцімто позабували

по льохах господарі, а тепер знайти не можуть. Категорично

поставили вимогу: з кожного «разкрадача» штраф готівкою

розміром у двадцять п’ять карбованців.

Хіба діти в змозі мірятися силами з такою несправедливістю?

Школярі ладні були благати батьків сплатити штрафи. Та Віра

Романівна взяла малих під захист, і