Читати книгу - "Покладіть її серед лілій"

лікарю! — додав я. — Як сталося, що доктор Зальцер підписав ще й свідоцтво про смерть Макдональда Кросбі, коли той випадково застрелився? Хіба тоді це було етично для неспеціаліста?

Він поглянув на мене так, як дивляться на великого павука, котрий зненацька впав на голову.

— Мені не можна хвилюватися, — сказав він тремтячим голосом. — Запитайте про це в нього самого, а мене не тривожте!

— Добре, — сказав я, — це хороша думка. Дякую, лікарю; я так і зроблю!

Він розвернувся і попрямував доріжкою до троянд. Зі спини виглядав іще старішим. Я бачив, як він обірвав засохлу головку троянди з куща, та помітив, що рука його тремтить. Боюся, що я зіпсував йому пополудневий відпочинок.

Маленька, схожа на пташку жінка стояла тепер на ґанку і дивилася на мене з надією. Але коли я підійшов, вдала, що не помітила мене.

— Боюся, що забрав у лікаря надто багато часу, — мовив я, знову здіймаючи капелюха, — бо він стверджує, що цінує кожну хвилину. Чи п’ять доларів буде достатньо за клопоти?

Її втомлені очі просвітліли. Худе обличчя просяяло.

— Ви дуже люб’язні, — сказала вона і нишком глянула на старого, котрий схилився над черговим кущем, й звідти виднілася лише його панама.

Я вклав банкноту їй в руку. Вона швидко — з проворністю ящірки, котра полює на комаху — схопила її і сховала. В мене виникла підозра, що чоловік у дальньому кінці саду й не побачить її. Але принаймні я не цілковито зіпсував його пообідній час.

IV

Я рвучко розчахнув двері контори й увійшов. Джек Керман дрімав у кріслі біля вікна. Пола сиділа за моїм столом, упорядковуючи картотеку, що давала нам змогу тримати руку на пульсі Оркід-Сіті. Завдяки їй ми точно знали, хто є хто в цьому місті — хто тут мешкає у даний момент, хто його полишив, хто з ким одружився тощо. Хоча зазвичай Полі допомагали в цьому аж четверо дівчат, вона наполягала на тому, щоб час од часу переглядати карточки самій.

Проходячи повз Кермана, я начепив на нього свого капелюха, розбудивши сплюха. Пола підвелася, Керман незадоволено щось буркнув, протер очі та позіхнув.

— То як воно — працювати? — поцікавився він. — Чи ти ще не почав?

— Почав, — відповів я і, сівши, потягнувся за сигаретою. Запалив її, потім, відчепивши брудні манжети та жбурнувши їй у кошик для сміття, розпочав розповідь. Я виклав їм усі подробиці — за винятком недовгого побачення зі сестрою Гарні. Опустив цей епізод, знаючи, що Пола такого не схвалить, а Керман надто збудиться.

— Не так багато, — підсумував я, — але достатньо, аби змусити мене думати, що цим варто зайнятися. Можливо, тут і нема нічого такого, а можливо, щось і є. Чим менше ми здійматимемо галасу, тим краще. Поки що нікому нічого не повідомлятимемо.

— Якщо той тип у «доджі» таки переслідував тебе, то, здається, витік інформації вже був, — зазначив Керман.

— Так, але ми не впевнені у цьому. Можливо, типа просто зацікавило моє обличчя. Може, він практикується, щоб стати детективом.

Я простягнув руку до телефону.

— З’єднайте мене з поліцейським управлінням, — сказав телефоністці.

— Ти знаєш номер його машини? — поцікавилася Пола, і карточки в її руках затріпотіли.

— Оце зараз встановлюю її власника, — пояснив я. — З’єднайте мене з лейтенантом Міффліном, — додав, коли безбарвний голос підтвердив, що це управління поліції. У слухавці почулось якесь булькання, а потім упевнений голос Міффліна сказав: «Алло!»

Тім Міффлін був непоганим копом, і час од часу ми з ним співпрацювали. Я завжди, коли міг, допомагав йому, і він мені платив тим самим. Міффлін покладався на мою інтуїцію на перегонах і ставив на ту конячину, яку я йому радив, тож йому часто таланило та вдавалося заробити зайву копійчину.

— Це Меллой. Як справи, Тіме?

— Тобі що до того? — гаркнув він. — Тебе ж насправді ніколи не цікавили мої справи і навряд чи колись цікавитимуть. Чого тобі цього разу?

— Мені треба з’ясувати, кому належить оливкового кольору «додж» із номером ОР-3345.

— Те, як ти використовуєш поліцейське управління заради власного збагачення, мене просто вражає, — в’їдливо сказав Тім. — Якби Брендон дізнався, що за послуги я тобі надаю, він дав би мені добрячого прочухана.

— Ну, я йому цього не скажу, а ти як знаєш, — зіронізував я і посміхнувся. — Іще одне стосовно фінансів: якщо хочеш трохи заробити, заклади сорочку, але постав на конячку «Кисличка». Завтра в забігові о четвертій тридцять вона виграє.

— Ти серйозно кажеш про сорочку?

— Авжеж. Можеш продати будинок; віддати в заставу дружину; зламати Брендонів сейф — та будь що! Бо ти отримаєш прибуток з розрахунку два до шести. Цю кобилку ніщо не зупинить — хіба б її підстрелили.

— Можливо, хтось так і зробить, — сказав Міффлін, який завжди був занадто обережний. — Але якщо вже ти радиш...

— Це — найбезпечніша ставка у твоєму житті. То як щодо номера авто?

— Так, звісно! Не клади слухавку! Через десять секунд я тобі все скажу.

Чекаючи, я зауважив, що Джек Керман діловито крутить диск іншого телефону.

— Що це ти робиш? — поцікавився я.

— Зв’язуюся зі своїм букмекером. «Кисличка» звучить справді непогано.

— Облиш. Я просто переповідаю