Читати книгу - "Нарис загальної історії"

— поділ цієї Сили на локальні й спеціалізовані сили. Перша Сила персоніфікована, а друга — радше розсіяна та повсюдна. Одне слово, ми не бачимо ні політеїзму, ні анімізму, якщо вдаватися до звичних термінів. Точні стосунки між Силою й Природою залишаються розпливчастими й, очевидно, відбивають поняття порядку й безладу чи космосу та хаосу. Сила сприймається як Розпорядник сущого, яке без нього було б безладним.

В умовах палеоліту людський вид інтегрований у природу і є частиною природного порядку речей як один живий вид серед багатьох інших. У нього немає хижаків, він живе в достатку, здатний знаходити задовільні рішення для всіх своїх проблем виживання і веде такий спосіб життя, який забезпечує йому — ми це далі спробуємо показати — задовільну кількість насолоди, радості та щастя. Зважаючи на ці обставини, можна наважитися стверджувати, що метафізичні концепції мають виходити з того постулату, що панує Порядок. З цього твердження можна розвинути дві концепції. Або Порядок від самого початку впорядкував Безлад, і це — остаточний здобуток, за який йому слід дякувати. Або ж Порядок упорядковує Безлад постійно, і ми, за що йому слід дякувати, можемо бути впевнені в тривалості такої благодійності. Етнографічні пам’ятки, схоже, підтверджують першу концепцію.

Щоб завершити нарис потрібен іще один, останній, штрих. Порядок може відображатися в абстрактний або в конкретний спосіб. Можна говорити, що абстрактну характеристику не можна висловити спочатку, а випливає вона з абстрагування, адже людський розум влаштований таким чином, що він завжди виходить з досвіду окремих сутностей. Перше сприйняття Порядку в конкретних рисах дає радше Розпорядника, ніж розпорядну Силу. Щодо зображень Розпорядника, то вони можуть бути дуже різними: тварина, людина чоловічої статі, самка, андроген, людино-тварина тощо.

Етичний чинник

Етичний чинник — це порядок останніх цілей, метою якого є мета всіх інших цілей. З одного боку, етика приписує те, що слід робити людським істотам, і вимагає якнайкраще сприяти досягненню цілей людини. Вона окреслює сферу обов’язків людину щодо стану та правильного життя. Іншою сферою є правильне життя, яке варто прожити. Вона базується на архітектоніці цілей і вказує, до якої мети прагне людське життя. Релігійне життя є можливим правильним життям серед решти його видів, а релігія — імовірним елементом етичного. Археологічні джерела розповідають про питання етики ще менше, ніж про релігійні. Це цілковите мовчання не результат дії випадкових чинників зберігання пам’яток: етичне не залишає жодних матеріальних слідів, адже воно є майже суто дією, якій не потрібно щось робити, аби виражатися. У недавніші часи, краще задокументовані писемно, ми знаходимо етичні кодекси і роздуми про сенс життя, але це — документи, які нічого не кажуть про фактичне етичне життя людей. Отже, слід брати етнографічні джерела? На жаль, етичне дуже мало й дуже погано пробле-матизоване, а це позбавляє дослідника легкого в користуванні запитальника і перешкоджає фіксації таких фактів. Аналітик змушений брати за основу такі етнографічні ознаки, які можуть тлумачитися як вираження етичного в обох його вимірах, і доводити їх до належного рівня узагальнення, щоб підтвердити їхню наявність у дуже віддалені часи, навіть попри те, що жоден документ не може це довести.

Дуже непевні ознаки дозволяють стверджувати, що обов’язки стану виконуються дуже добре, що батьки виховують і навчають своїх дітей, мисливці полюють, а збирачі збирають, що люди розважаються, коли випадає слушна нагода, і т.д. Можна навіть стверджувати, що кожен робить те, що йому належить робити, і в найкращий спосіб у всіх справах. Порушення трапляються рідко, злочинів скоюють мало, особливо тяжких, і вони торкаються головно сфери статевих стосунків. Нам цікаво знайти причини такої звичної правильної поведінки. Страх поліції виключений через відсутність поліції. Зображення первісних людей як маріонеток, якими править своєрідне колективне «над-я», вже не придатне. Залишається зацікавленість і доброчесність. Немає сумніву в цьому випадку, як і в інших, що зацікавленість відіграє визначальну роль у тих обох напрямках, в яких вона проявляється: діяти в певний спосіб вигідно або ж, якщо не діяти як слід, це може надто дорого коштувати. Але можна також виявити ознаки доброчесності. Наприклад, ті, що ґрунтуються на володінні собою. Попри те що словесні сварки відбуваються часто, майже щоденно, вони рідко переходять у бійку, хоча нестриманість може легко призвести до них. У цьому можна бачити ознаки спорідненостей і розважальних товариств, чия роль як запобіжного клапану під час соціальної напруги певна й ефективна. Достоїнства індивіду-ації ширші за інтерес особи до того, щоб взяти свою долю у власні руки, адже ніхто не зробить це замість неї, оскільки особисті ідіосинкразії водночас явні і вимогливі. Зрештою, відданість перевищує рівень, якого можна очікувати від членів товариства взаємодопомоги, де кожен віддає себе з огляду на віддачу решти: взаємодопомога може бути також спонтанною та щедрою. Ці люди є, за загальним правилом, пристойними людськими істотами, а набута ними пристойність стає постійним станом душі, а не чимось, що вноситься зовнішнім примусом — як суспільним, так і таким, що може випливати з невідомо якого первісного стану.

Етичний вимір правильного життя можна осягнути з великою певністю, адже етнографічні свідчення щодо нього одностайні. Повсякденна атмосфера, в якій мешкають ці маленькі людства, водночас агресивна й весела. Усі роботи виконують із легкістю та веселістю. Наявні також і всі лиха: хвороби, смерть, смуток, ревнощі, заздрість тощо, але з ними ефективно справляються. Дозвілля багате і воно витрачається на ігри, танці, бесіди, вечорниці, тож, нудьга людям невідома. Безліч ознак свідчать про життя, наповнене втіхами, радістю й щастям. Ба більше, це життя є задовільним не так, як може бути задовільним життя худоби на пасовиську; це — індивідуалізоване людське життя, в якому є біль, нещастя, страждання. Але загальний висновок щодо життя позитивний для більшості особин, не виключаючи при цьому засвідчені випадки депресії та норовливості.

У чому природність цих первісних свідчень? Палеолітична пристойність не природна в тому сенсі, в якому дієвці мають природно дотримуватися своїх обов’язків, бо це значило б заперечувати свободу та віртуальність людини. Обов’язки повинні вводитися тією самою мотивацією, яка зустрічається в пізніших епохах людства. Присутній і страх, але не страх поліції, а страх реакції інших: людські почуття сорому й вини вже