Читати книгу - "Україна: шляхом незалежності чи неоколонізації?"

революції 1917 року; Друга світова війна і ПЕРЕМОГА в цій війні; відновлення господарства, соціальних гарантій і можливості працювати; спільні історичні корені й перспективи. 2.4. Один із західних “учителів-кочівників”

Щодо країн колишнього СРСР західні ідеологи й політики постійно застосовують політику подвійних стандартів. Що добре для Америки, те не пасує країнам Східної Європи. Один із останніх західних “учителів” доктор Богдан Гаврилишин, позаштатний радник Голови Верховної Ради України і прем’єр-міністра України, член Римського клубу, Національної академії наук України, Всесвітньої академії науки і мистецтва, в газеті “Зеркало недели” (№ 38, 30.09.2000 р.) друкує статтю “Україна між Сходом і Заходом, Північчю і Півднем”. Тут він розглядає можливість входження України у Східний слов’янський союз (ССС) або Європейський Союз і зокрема зазначає: “Нині нерентабельно бути імперією. Краще домінувати над іншими країнами економічно, а не політично або територіально. Крім того, і це дуже важливий фактор, витрати на управління державою зростають у геометричній прогресії зі збільшенням географічного простору й культурної різноманітності. Це одне з пояснень, чому багато маленьких і гомогенних північноєвропейських держав досягли успішного економічного розвитку... Чи потрібно Росії до її проблем управління федерацією додавати труднощі управління ССС?”

Уже не дивуєшся думці західних “учителів” про низькі розумові здібності українського та російського народів, які навіть не запитують себе: “А чому це Америці можна бути імперією, а Росії ні? Чому Європа і Латинська Америка створюють союзи, а нам не можна?” Адже сам пан Гаврилишин дуже тонко спостеріг, що “логіка створення ССС ґрунтується на географічній близькості, культурній і мовній схожості, вельми взаємозв’язаній економіці та спільній історії”. Що іще потрібно для об’єднання? Гадаю, в Європейський Союз нас підштовхують з інших причин. Бо наведена Гаврилишиним аргументація не витримує критики.

Адже незримі керівники світу, що створили, до речі, й Римський клуб, членом якого є пан Гаврилишин, мріють про світове панування, і на їхньому шляху до однополярного світу завжди стояла і стоїть Росія. Ось про що писав ще в 1904 році закритий журнал “Акація” (L’Acacia. De janvier a juin 1904, с. 96-98), який відображав намір керівництва масонських лож Великої ложі й Великого Сходу Франції: “Справжня політика Західної Європи повинна полягати в розчленуванні цього колоса (Російської імперії), доки він ще не став надто небезпечним. Треба було б використати можливу революцію для відновлення Польщі як захисного валу Європи, а решту Росії розділити на три або чотири держави. Політика рівноваги сил до виникнення Сполучених Штатів Європи, якій Франція буде сприяти, залишається, зрештою, єдино придатною в даних умовах”. Ця ж політика залишалася в 1917 році й частково здійснювалася в 1991 році знову ж завдяки “п’ятій колоні”, створеній невидимими правителями. Тож кому служить пан Гаврилишин: Україні чи тим, хто зробив її громадян жебраками й продовжує далі депопуляцію українців?

“Тісні економічні відносини, — пише Гаврилишин, — з Росією бажані, враховуючи економічну взаємозалежність, і особливо залежність України від російських енергоносіїв. Проте політичний союз, найімовірніше, спричинив би катастрофічні наслідки. Україна була б приречена на економічну відсталість, політичну субординацію та громадянські конфлікти. Її позбавили б можливості збудувати по-справжньому вільне, демократичне суспільство з ефективною економікою, сильною колективною самоповагою, самосвідомістю і можливістю почуватися частиною прогресивного світового співтовариства”.

Отже, нам дали можливість будувати не справжнє “вільне, демократичне суспільство”? Раніше у своїх працях пан Гаврилишин говорив, що ми годуємо Росію, а тепер хочемо, щоб Росія давала нам енергоносії, а ми в цей час були б у Європейському Союзі, де ніхто нас не чекає і де ми нікому не потрібні. Він це добре розуміє, тому пише: “В цей історичний для України момент у нас мають бути майже неосяжні мрії... згодом вони повинні трансформуватися в мобілізуючі бачення, а потім треба багато працювати, щоб перетворити їх у реальність. Це і є виклик”. Очевидно, це є виклик самого пана Гаврилишина. А народ України має зрозуміти нарешті, хто довів його до зубожіння за останні десять років, хто лякає країну наступом десятиліття техногенних катастроф, чиї завдання виконують західні вчителі й консультанти. Пану Гаврилишину належало б залишити свої думки при собі, а Заходу не фінансувати тих, хто дає поради, які ведуть до обгороджування територій і вивільнення простору для “золотого мільярда” Френсіса Фукуями.

Усі ідеології беруть початок на Заході. Комунізм, мондіалізм, глобалізм і лібералізм — його “дари” українському народові. Серед них — і прогноз: фактор історії кожної нації з часом зникне, а разом з ним зникнуть і нації. Однак за весь період існування СРСР ні ідеологічний вплив, ні терор не змогли усунути націю як реальність. Саме завдяки їй народ зберігає історичну пам’ять. Саме історична свідомість, яку хочуть із нас витруїти, нагадує людям про ті джерела їхньої людяності й духовного життя, які зміліли у збіднений духовно час. Як ми визначаємо наше ставлення до історії — справа не лише істориків. Історія — це живі спогади, це пам’ять народу, пам’ять нації. Втрата історичної пам’яті загрожує народу божевіллям.

Професор Рормозер у своїй монографії про кризу лібералізму застерігає про небезпеку одностороннього лібералізму, який зазіхає на самостійне вирішення всіх проблем і заводить суспільство у глухий кут. Він полемізує з яскравим представником західних лібералів Френсісом Фукуямою, який у минулому очолював відділ в американському зовнішньополітичному відомстві й висловив у своїй книжці “Кінець історії” думку, що з кончиною соціалізму в історії залишається лише остання формація — лібералізм і що віднині лібералізмові нібито нема альтернативи. І якщо люди справді навчені гірким досвідом історії, то їм, так би мовити, ні до чого більше прагнути, крім лібералізму. Усі альтернативи лібералізму, нацистська, фашистська чи соціалістична, зазнали краху. Єдиним переможцем у цьому змаганні виявився лібералізм.

2.5. Чи приречене людство на лібералізм?

Згідно з Фукуямою, людство, сказати б, приречене на лібералізм самою історією. Мовляв, 200-річний процес епохи Нового часу показав, що єдиною дієздатною системою, яка зустрічає загальне схвалення й оптимально виражає права та потреби людей, є лібералізм.

“Однак якщо уважно придивитися до картини світу після падіння соціалізму, ми встановимо, — пише Рормозер, — що, на противагу