Читати книгу - "Ганнуся"

що сьогодні устругнули ті капосні песиголовці? — запитав він і аж почервонів від обурення.

— Ти маєш на увазі старого бульдозера? — здогадався я.

— А що ж іще? Він нам зараз отако-о-о потрібен! — Микола Іванович провів долонею по підборіддю. — Почалася косовиця, машини розтрушують зерно на вибоїнах, а загорнути їх, крім бульдозера, нічим.

— Але ж я чув, що той бульдозер уже працює…

— Авжеж, — згодився сусіда. — Мусить працювати, бо без нього, кажу, ми мов без рук. Та хіба справа тільки в ньому? Найгірше те, що ніколи не знаєш, що ті гаспиди встругнуть через хвилину. І головне — мій Микола теж був серед них!

Востаннє я приїздив у Воронівку років зо три тому і пам’ятаю, як у сусідському дворі бігало таке собі смирне дошкільнятко.

— Він же був таким тихим та спокійним, — зауважую я.

— Був та загув, — заперечує сусіда. — Тепер це ніс до кожної дірки. Але ні, сьогодні я з ним нарешті серйозно побалакаю. Це ж сором який! Хоч у Сірка очей позичай.

— Так він же не винен, — несподівано втрутилася Ганнуся.

Микола Іванович сторопіло втупився в неї.

— Як це — не винен? А хто ж тоді винен, га? Хто майже весь бульдозер до металобрухту перетягнув?

— І зовсім не весь. А потім, їм же сказали, що той бульдозер годиться хіба що на металобрухт, — вперто відстоювала Ганнуся своє. — Ви цього не знаєте, бо не були там. А ми з Костею бачили все на власні очі.

Микола Іванович перевів погляд на мене.

— Вона правду каже? — запитав він.

— Чистісіньку правду, — підтвердив я. — І треба лаяти не так хлопців, як ремонтників ваших. Щоб знали, коли й що говорити. А то тільки й чути було: на металобрухт, на металобрухт!.. Та ще й при дітях. Ми з тобою у їхньому віці після таких слів теж ні хвилини не гаяли б!

Деякий час Миколчин батько розмірковував.

— Та воно таки так… Звісно, не пропадати ж добру… — І несподівано посміхнувся винуватою, трохи розгубленою посмішкою. — Ти бач, як воно повернулося… А я вже вирішив було його сьогодні вперше познайомити з лозиною.

Зненацька Ганнуся схопила мене за руку:

— Костю, поглянь! Що там таке?

Наш колодязь стояв на невеличкому горбку. Навколо нього сонно погойдувалася чималенька вже кукурудза. І от в одному місці вона ні з того, ні з сього почала підозріло ворушитися. Схоже було на те, що до нас підкрадався якийсь звір розміром не менше добрячого пса.

Микола Іванович теж помітив те ворушіння.

— Хто там? — запитав він.

В кукурудзі одразу завмерли.

— То часом не ти, Колю?

Мовчання..

— Чого ж ти мовчиш? — продовжував допитуватися Микола Іванович. — Чи, може, з сорому втратив мову?

— Нічого я не втратив, — обізвалося нарешті з кукурудзи. — А дівчинка про металобрухт правду каже.

Миколчин бітько зітхнув і зняв відро зі зрубу.

— Звісно, правду, — сказав він. — А то я з тобою розмовляв би зовсім інакше. То ти вилізеш звідтіля чи, може, так і житимеш там?

Та Миколка не виліз. Навпаки, судячи з того, як захилиталася кукурудза, він подався в протилежний від колодязя бік.

— Чого це він тікає? — здивувалася Ганнуся. — Не вірить нашим словам, еге ж?

— Чому ж, вірить, — посміхнувся Микола Іванович. — Гадаю, що зараз він подався до таких же, як і сам, харцизяк. Аби підказати їм, що вони мають говорити батькам на своє виправдання.

Їжачки

Ми наносили води, повечеряли і вирішили перед сном трохи прогулятися. Наталочці теж закортіло піти з нами, та бабуся не дозволила.

— Час у ліжко, — сказала вона і заходилася розпушувати постіль. — Незабаром дев’ята година. І не пхикай, нічого тобі не допоможе.

Моя мама хоч і лагідної вдачі, проте на своєму вміє настояти. Це я добре знаю, сам колись був дитиною.

Та й Наталочка, певно, вже теж встигла познайомитися з бабусиним характером, бо лише ображено скривилася і забралася в ліжко.

А ми удвох з Ганнусею пішли знайомитися з моїми улюбленими, таємничими місцями. Є в нас такі, і чимало. Одразу ж за сусідньою вулицею починаються. Треба тільки обійти шкільну майстерню і звернути на широку стежину, що навпростець веде до нашого фірмового маслосирзаводу.

З двох боків цієї стежини розрісся величезний шкільний садок. І що тільки в ньому не росло! Яблуні, абрикоси, сливи, груші, смородина… За деревами проглядало кілька високих курганів — старі люди казали, ніби в них козаки ховали колись своїх товаришів, що загинули в битві з ворогами.

Розповідаю про це Ганнусі і бачу, як їй цікаво і лячно водночас. Почало поволі смеркати, і Ганнусі, певно, здавалося, що в густих смородинових заростях хтось ховається, чатуючи на неї. Такий собі бусурман з кривою шаблюкою та лантухом на маленьких дітей.

А мені тут зовсім не лячно. І не тому, що я вже дорослий. Я тут кожне дерево пам’ятаю…

Ось клени — стали рівною шеренгою упродовж стежини, садок сторожують. Поміж кленами з коротким тонким писком гасають кажани, і Ганнуся щоразу здригається, коли котрийсь із них підлітає зовсім близько — того й гляди, заб’ється їй у волосся. Але хоча й побоюється Ганнуся, все ж очей з них не зводить — вона ще ніколи в житті не бачила стількох кажанів одразу.

Неподалік від кленової шеренги завмерла моя улюблена груша. Мені навіть здалося, що й вона мене признала, — одразу ж загойдала гіллям, зашелестіла листям.

— Добрий вечір, — сказав я їй і погладив жорстку кору. — Ну, як тобі живеться без мене?

Ганнуся, що в цю хвилину уважно спостерігала за кажанами, аж підстрибнула