Читати книгу - "Мереживо людських доль"

чи то від передчуття весільного обіду, погладив себе по животу.

Але яким було здивування народу, а моє, в першу чергу, коли в церковні ворота увійшов наречений. Я розреготалася від побаченого, сльози текли з очей. Наш акуратист йшов під вівтар в піджаку, застібненому на два ґудзики вище петель, і в тапочках замість чобіт. Видно, добре налякав його мій брат, що він в поспіху так нарядився. А в церкві знаєш що втяв? — Глянувши суворо в сторону чоловіка.

— Цікаво, що? — Запитала я здивовано, бо не думала, що ще буде продовження.

— Коли священик запитав: «Чи присягаєшся ти, Григорію, бути вірним дружині до смерті?» Він відповів: «Я присягаюся тобі, Маріє, у вірности до смерку!» Отаке то, дитино, було наше вінчання.

Марія реготала, тіло тряслося, з очей текли сльози. Григорій теж сміявся не менш імпульсивно. Нелегко самому себе висміювати, та ще й при сторонніх, але він підтримував сміх дружини…

Я дивилася на них, і так радісно на душі було, так легко. Ось, наче й одружилися не по любові, а в любові все життя прожили. Біди й радості ділили, поважали один одного.

— Давайте, бабо Маріє, я вам ще раз тиск виміряю.

Бабуся простягнула руку. Поки я поралася, вона дивилася на чоловіка, який тримав її за іншу руку. Якби ж то можливо словами передати той погляд. То був не погляд, то були признання, одкровення, кохання й подяка за час прожитий разом.

— Тиск в нормі, навіть не віриться, — глянувши на бабусю, сказала я.

— Ну от і добре. Дуже добре, бо помідори дозріли. Нам хворіти ніколи. А ти що розсівся, старий? А ну, бери відра, і гайда в город.

Дід Григорій косо глянувши на Марію взяв у руки відра, і пропустивши нас, жінок, вперед, зачинив двері. Я пішла стежкою до воріт, а старенькі в город. За мить мені почулися голоси:

— Ох, ти, бензопила… і пиляєш і пиляєш…

— Ти багато, старий, не буркочи. Як пила трохи притупилася, то ти швидко в аптеку погнався за ліками. Страшно стало? Га? Ну, признайся?

— А щоб я без тебе робив? — з ніжністю глянувши в очі дружини відповів дід Гриць.

Янголи не мають помирати…

Був ранній ранок. Невисокий чоловік у картатому пальто та темному капелюсі зійшов з автобуса в невеликому місті. Обзираючись навсібіч, чоловік наче б шукав когось поглядом. Очі та частину його обличчя затуляв капелюх, а підборіддя прикривав широкий плетений шалик, тому важко було визначити вік чоловіка.

Владислава…

Постоявши якусь мить, незнайомець направився в сторону станції із кріслами та лавочками. Місця всі були зайняті, тільки на якій дрімав старенький дідусь. Чоловік присів на край поруч зі старим стараючись не потривожити, але все ж зачепив ногу чоловіка своєю парасолькою. Старенький якусь мить розглядав незнайомця, а потім запитав:

— Ви ж приїжджий? Приїжджих здалека видно, — і не дочекавшись відповіді, продовжив, — До нас по роботі? Чи в гості?

— Маю тут дуже важливу справу, — невизначено кинув той.

— Яка ж така важлива справа у нашому краї? Шукаєте когось? А може ви начальник і збираєтесь відновити тут інфраструктуру, ремонтувати дорогу, збудувати дитячий садочок чи школу? — не зупинявся старий, і засипав запитаннями чоловіка. — Давно потрібно було, а зараз… вже й людей не залишилось.

— О, у мене тут місія набагато складніша, — відповів незнайомець, — і на все тільки один день.

— Один день не так вже й мало, — піднімаючи палець вгору сказав дідусь. — Ось, наприклад, якби вам залишилось жити всього один день, ви навіть не уявляєте, скільки всього можна встигнути за той час.

— Уявляю, — відповів незнайомець. — Якраз дуже добре уявляю.

Чоловіки сиділи мовчки поруч. Дідуся знову зморив сон, а незнайомець вийнявши з кишені блокнота щось швидко прочитав,і прошепотівши слово «пора» пішов геть.

…— Я дам вам останній шанс, щоб виправити ваші життєві помилки, — прогримів голос Судді, — але накладу на вас певну місію. Перш ніж я оголошу умови, ви повинні сказати мені наперед, чи згодні, бо ціна місії досить висока.

— Згоден, — відповів чоловік у картатому пальті, бо іншого вибору не було. Якими б не були умови, це все ж кращі за пекло, на роки якого він собі заслужив своїм бездарним життям. — Що потрібно робити?

— Все просто. Ви будете ратувати янголів.

— Як? Я? Я-я-яким чином? Я ж не… не чарівник…

— Ваше життя взамін на їхнє. Завтра у вас перше відрядження в місто С. Там від онкології помирає дитина. Ви віддасте їй рік із свого, ще не прожитого життя, бо для неї завтра останній день. А за рік може багато чого змінитись…

— Як я це зроблю? — перепитав чоловік.

— Просто! — відповів Суддя. — Ви віднайдете дитину, і, взявши її за руку просто віддасте їй свою енергію, а разом із нею рік вашого життя. В той момент у дитини порожевіють щічки, а у вас, навпаки, добавиться зморшок. Ось і все.

Чоловік в картатому пальто із блокнотом в руці, у якому була записана адреса, вийшов за двері, і пішов за квитком на найближчий автобус…

…Сьогодні уже 27 відрядження. А скільки їх ще…

— Янголи не мають помирати!

Для першої колонки

Був один із звичайних робочих ранків. Уляна переглядала пошту. Працюючи кореспондентом районної газети, кожного дня їй приходилось перечитувати десятки, а часом і сотні, листів. Сьогодні знову те саме: запрошення до селянської спілки «Колос» для інтерв’ю з головою; звістка із села Янголівці про відкриття нової церкви; пожежа у селі Слобода. Все як завжди. Уляна записувала щось у блокноті помічаючи номерами:1, 2, 3…9…20…Та раптом натрапила на листа «Без теми». Мабуть знову якась реклама… Скільки вже листів перенесено до скриньки «Спам», а