Читати книгу - "Солодкий смак сльози, або Тепер я знаю, що живу…"

цей чоловік, але усвідомлювала, що він навряд чи одинокий. На продовження сподіватися годі, хоч сліду від обручки й не помітила.

Одного ранку, коли Єгор затримався у душі — клацнув його телефон. Мимоволі глянула на екран.

«Милий, як відпочинок? Зателефонуй. Сумую. Вдома все гаразд. Олівія», — прочитала текст повідомлення.

«Значить, одружений», — все зрозуміла.

На інше й не сподівалася. Сьогодні уночі її літак. Не чекатиме холодного прощання. Тихо зникне з його життя, так само, як і з’явилася. Головне, що вагітна. У цьому впевнена на сто відсотків. Промаху бути не може. Адже стільки сил докладено.

Здивуванню Єгора, який зранку на ліжку побачив пусту подушку поряд, не було меж. Що завгодно, очікував. Десятки разів уявляв їхнє прощання. Подяку за гарно проведений час. Останню романтичну ніч. Але щоб отак?..

Не довіряв до останнього. Швидко попрямував до її номеру.

Але покоївка уже прибирала кімнату після від’їзду відпочиваючої.

Інформації щодо анкетних даних мешканки того номеру у готелі йому принципово не дали. Єгор навіть сфотографувати її не встиг. Одне знав — вона Русалка…

Того ж дня полетів з курорту.

Як прибув в Україну — найперше зустрівся з братом.

— Досі я нічого подібного не відчував, — зізнався Макарові. — Вона якась особлива. Важко пояснити. Зовні наче звичайна, але коли познайомились ближче… Хоч вір, хоч ні, так добре мені ще не було. Хочу її знайти. Допоможи.

Макар, відкинувшись на спинку службового крісла, докурював сигарету й професійно, уважно, не перебиваючи, слухав брата.

— Давай її дані, — нарешті ліниво взявся за ручку. — Перекину поліціянтам, може, допоможуть.

— Які дані? — здивувався Єгор.

— Прізвище, ім’я, рік народження, — даючи зрозуміти, що брат забирає його дорогоцінний час, трохи нервово, підганяв Макар. — Місто, звідки приїхала… Все, що знаєш.

— Т-та не знаю я нічого, — раптом зніяковів Єгор.

— Тобто, — заокруглив здивовані очі Макар і загасив сигарету.

— Ні імені, ні прізвища, ні міста. Тільки, що точно з України, а ще… я називав її Русалкою…

— Браво, — задоволено відкинувся у кріслі Макар. — З такою кількістю інформації ти її точно знайдеш, навіть не сумнівайся, — широко посміхнувся.

— Але ж ти допоможеш? Що, як вона — моя доля? — заблагав Громов-молодший.

— Як ти собі це уявляєш? — по доброму насупив брови Макар.

— Ну-у, намалюємо фоторобот і все таке, — протяг Єгор.

— Що?! — знявся криком Макар і скочив з крісла, наче його ґедзь укусив. — Думаєш, мені тут на сході нічого робити, лише на твоїх кур… — прикусив язика, — фотороботи малювати? — вже тихіше закінчив. — Розплющ очі! — знов підвищив тон. — Навколо люди щодня гинуть, бо їх здають, підставляють, зраджують. Йде війна!!! А я шукатиму якусь… долю?! — скривився, наче гірке проковтнув. — Йди геть!!!

Єгор не сперечався. Суворий норов брата ще змалечку знав. Адже той у сім’ї практично за батька був. Піднявся з-за столу й мовчки вийшов з кабінету.

* * *

— Господи, куди в тебе стільки лізе? Наче з голодного краю прилетіла, — жартувала Злата, спостерігаючи, як Майя спустошує тарілку за тарілкою.

Вони зустрілися у невеличкому ресторанчику на набережній, аби пообідати й заодно погомоніти про поїздку в Домінікану.

Власова дзвінко розсміялася.

— Бачу, відпочинок вдався, — хитро примружила очі Захарова. — Розповідай.

— О-о, — закотила очі Майя. — Стільки років живу, а навіть у найсміливіших мріях не могла собі такого уявити, — оглядаючись, щоб хтось із знайомих не почув, прошепотіла подрузі. — Це був наче шалений марафон. Ми відривались від землі, летіли на безмежній швидкості до повної знемоги. Потім, мокрі й виснажені, відключалися, трохи спали й знову ставали на старт. Уявляєш?

Злата аж заклякла.

Від здивування її очі ледь не повикочувалися з орбіт.

Що завгодно очікувала почути від подруги, але таке?…

Перед нею сиділа не душевно змучена самотня Майя, а розкута, задоволена життям жінка, яка аж світилася щастям.

— Він одружений? — обережно поцікавилася Захарова.

— Так, — дожовуючи шматок м’яса, кинула Майя. — Але то не важливо. Жити з таким чоловіком я б все-одно не змогла.

— Чому? — не переставала дивуватися подруга.

— Занадто палкий, — знов пошепки пояснила.

— Думаю, у житті він набагато спокійніший, — усміхнулася Злата, потягуючи запашну каву. — Там море, сонце, повітря, флюїди, хочеться.

— Ну-у, миленька, крім хотіти треба ще й могти, — не погодилася Майя. — А він може, ти вже мені повір. Але то все дурниці. Важливо інше, — очі Власової тепло заблищали. — Я вагітна, — легенько погладила собі живіт.

— Що? Справді? — ледь не випустила з рук філіжанку з кавою Злата.

— Точно. Я відчув-ваю, — замріяно протягла Майя.

— Уже? — від гріха подалі, поклала ту нещасну чашку з кавою на столик Захарова.

— Ну, не буквально, а…

— Ясно, — розслабилася Злата. — Коли до Єви зайдеш? Вона мені вже всю душу виїла з твоєю дезінфекцією.

— Не зараз, — рішуче заперечила Майя. — Ще дитинці нашкодить. Встигну. А тепер вибачай, мушу бігти, робота чекає, — швидко попрощалася.

Незвичайний стан Власової помітили й колеги. Піднесений настрій, радість в очах, неабиякий ентузіазм у роботі.

— Тебе, наче підмінили після відпустки, — шепотіла начальниця управління культури, з якою поряд сиділи на нараді в керівника області. — Аж сяєш.

— Тобі здається, — хитро жартувала у відповідь Майя. — Все, як і раніше.

Та насправді щоранку жінка завмирала в очікуванні. Ось уже повинні розпочатися жіночі дні, а їх немає. Значить вона не помилилася. Точно вагітна! Боже, яке ж це щастя…

Дорогою з роботи додому не втрималася, мимоволі зупинилася біля дитячої крамниці.

— Тут, ніби у казці, — здивовано роздивляючись навколо, мовила.

— Вам для якого віку іграшка потрібна? — поцікавилася молода продавчиня.

— Для наймолодшого, — поклала руку собі на