Читати книгу - "Довге темне передвечір'я душі"

а якщо він сваритиметься через це, то Дірк не матиме іншого вибору, окрім як послатися на серйозні статистичні дані. Нікого ніколи не вбивають до обіду. Нікого. Люди на це ще не здатні. Спочатку треба добряче попоїсти, щоб підвищити в крові рівень цукру та рівень кровожерливості. Дірк мав цифри на доказ.

Чи знає Енсті (його клієнта звали Енсті — дивний, напружений чоловік віком за тридцять років, з пильними очима, вузькою жовтою краваткою та з одним з великих будинків на Лаптон Роуд; Діркові він не дуже сподобався, бо виглядав так, ніби намагався проковтнути рибу) чи знає він, що 67 відсотків усіх відомих убивць, яких про це питали, вважали за краще обідати печінкою та беконом? Що інші 22 відсотки не могли вибрати між омлетом і пловом з креветками? Це відразу відкидало 89 відсотків загроз, а на той час, коли викреслиш зі списку також салатоїдів і шанувальників сендвічів з шинкою й почнеш оцінювати кількість людей, які здатні вдатися до таких дій натщесерце, потрапиш у царину незначної мізерності на грані фантазії.

Приблизно о пів на третю, або навіть о третій, треба було вже починати пильнувати. Серйозно. Навіть у хороші дні. Навіть якщо ви не отримували смертельних погроз від дивних велетнів з зеленими очима, після обіду все одно треба пильнувати. Реально небезпечний час починається з четвертої години, коли на вулиці виходять хижі зграї видавців і агентів, які шалено намагаються зупинити таксі, доведені до нестями італійською локшиною з вином. Ось це години, що випробовують душу. А шоста тридцять вранці? Забудьте. Дірк забув.

Набравшись таким чином рішучості, Дірк вийшов з магазину на морозне повітря вулиці й пішов далі.

— Я гадаю, ви хочете сплатити за газету, пане Дірк! — сказав газетяр, підтюпцем наздоганяючи його.

— Ах, Бейтсе, — гордовито сказав Дірк, — ви та ваші вигадки. То одне собі гадаєте, то інше. Дозвольте порекомендувати вам спокій. Життя, яке сповнене очікувань — важке життя. Воно веде до смутку й розчарування. Навчіться насолоджуватися радістю теперішньої миті.

— Здається, вони коштують двадцять пенсів за штуку, пане, — спокійно сказав Бейтс.

— Зважаючи на те, що це ви, Бейтсе, зробімо ось що. У вас є при собі ручка? Простої кулькової ручки буде достатньо.

Бейтс вийняв зі внутрішньої кишені ручку й простягнув її Діркові, а той відірвав куточок газети, на якому була надрукована ціна, й написав над нею «я вам винен». Він простягнув клаптик паперу чоловікові.

— Мені покласти його разом із іншими, пане?

— Покладіть його туди, де вам найбільш приємно, любий Бейтсе, іншого я вимагати у вас не можу. А поки що бувайте, добродію!

— Я гадаю, що ви маєте повернути мені ручку, пане Дірк.

— Відразу, як для такої операції настане сприятливий час, мій любий Бейтсе, — сказав Дірк. — Можете на це розраховувати. А поки що є більш важливі справи. Радість, Бейтсе, думайте про велику радість! Бейтсе, будь ласка, відпустіть мене.

Мляво смикнувши його востаннє, маленький чоловічок знизав плечима й почапав назад до своєї крамниці.

— Гадаю, ми з вами ще побачимося, пане Дірк! — гукнув він через плече без особливого ентузіазму.

Дірк люб'язно вклонився спині газетяра, а потім поспішив далі, на ходу розгортаючи газету на сторінці гороскопів. «Практично всі ваші сьогоднішні рішення будуть помилковими», — безцеремонно було написано там. Дірк буркнув і перегорнув сторінку. Він жодної секунди не думав, що великі каменюки, що вертяться в кількох світлових роках звідси, можуть знати про його день щось таке, чого не знає він. Просто «Великий Заґанза» був старим другом Дірка й знав день його народження, а тому завжди писав для його знаку Зодіаку такий прогноз, щоб дошкулити. Відтоді як він почав писати гороскопи для цієї газети, обсяги її продажу знизилися приблизно на одну дванадцяту, і причину цього знали лише Дірк і Заґанза.

Дірк поспішав далі, швидко гортаючи решту сторінок. Як і завжди, там не було нічого цікавого. Багато йшлося про пошуки Джаніс Сміт, зниклої працівниці авіакомпанії в Хітроу, і про те, як вона могла так просто зникнути. Вони надрукували її останнє фото: вона сиділа на гойдалці, волосся заплетене в косу, вік — шість років. Її батько, пан Джім Пірс, сказав, що на фото вона як жива, але відтоді вже сильно виросла й зазвичай була в фокусі. Дірк нетерпляче сунув газету під пахву й ішов далі — його думки надавали перевагу більш цікавій темі.

Триста фунтів за день. Плюс витрати.

Він думав про те, як довго він зможе підтримувати в панові Енсті дивні переконання в тому, що того незабаром уб'є волохате чудовисько з рогами та зеленими очима, зростом понад два метри, яке мало звичку махати в нього перед носом різними предметами, як-то підписаним кров'ю контрактом, написаним на незрозумілій мові, або чимось на кшталт коси. Ще однією вартою уваги рисою цієї істоти було те, що ніхто, крім клієнта, її не бачив; пан Енсті вважав це грою світла.

Три дні? Чотири? Дірк сумнівався, що зможе слухати все це з серйозним обличчям цілий тиждень, але вже тішився наперед тисячею фунтів за свої турботи. А в список побічних витрат, які не обговорюються, він впише новий холодильник. Це буде добре. Викидання старого холодильника безумовно є частиною взаємозв'язку всього з усім.

Насвистуючи та уявляючи, як він найме людей, які приїдуть і заберуть старий мотлох, він повернув на Лаптон Роуд і з подивом побачив там поліцейські машини. І швидку допомогу. Йому не сподобалося, що вони там стоять. Це здавалося неправильним. Це погано узгоджувалося з його мріями про новий холодильник.

Розділ 5