Читати книгу - "Діаболік"

110
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 9 10 11 ... 131
Перейти на сторінку:
не могла зрозуміти, кого саме.

— Моя Вельмишановна Панно Імпірінс, — дуже м’яко мовив він, — якої ви цікавої думки про мене. — Його аватар занадто наблизився до мого, і невідривно дивився на мене. — Можливо, деякі з близьких вам людей повинні перейняти вашу тактику.

Ця заява привернула мою увагу й у мене в горлі застрягло запитання. Що він хотів цим сказати? Це був натяк? Попередження? Але я не насмілилася запитати. Донія б не спитала, а якщо я була неправа...

Я не змогла продовжити розмову. У цю мить до нас підійшли кілька аватарів. Вони опустилися на коліна перед оголеним юнаком, притискаючи кісточки його пальців до своїх щік. До мене долетіли їх глузливі слова:

— Ваше Високопреосвященство, ви удостоїли нас честю, вшанувавши своїм візитом!

— Яке чудове вбрання ви обрали для свого аватара!

— Така тонка тканина!

Раптом я усвідомила, кого він мені нагадував. Він був схожий на свого дядька — Імператора.

Переді мною стояв голий і безсоромний Тайрус Домітріан. Тайрус, Спадкоємець Прімуса... Юнак, який одного дня успадкує трон.

Навіть я знала про Тайруса. Мати-Засновниця і Сенатор фон Імпірінс щовечора сміялися, обговорюючи його останні витівки. Він був ганьбою Імперії через своє абсолютне безумство. У цьому стані він імовірно не усвідомлював, що голий, а зважаючи на його соціальний статус, ніхто не наважувався вказати йому на це.

Ніхто, крім мене.

Я відімкнула гарнітуру, з жахом усвідомивши, що я накоїла.

Ще довго після того, як я вийшла із системи, усередині вирував жах. Я хотіла більше дізнатися про зіпсуту молодь Вельмишановного панства, щоб мати змогу краще захистити Сайдонію. Натомість я привернула до неї увагу сумнозвісного безумця, у якого було достатньо влади, щоб її знищити.

3

«МОЖЛИВО, деякі з близьких вам людей повинні перейняти вашу тактику поведінки...»

Слова Тайруса Домітріана лунали в моїй голові впродовж наступних кількох днів. Вони прозвучали майже як попередження, і все ж... І все ж я не була певна, чи варто довіряти словам божевільного.

Представників родини Домітріан називали «зневаженими сонцем», через те, що багато з них померло в молодості, але правда полягала в одній із тих таємниць, про яку всі знали, та робили вигляд, що їм нічого не відомо: Імператор і його мати вбили більшість своїх суперників у боротьбі за трон. Тайрус був єдиним із близьких родичів, хто залишився живим. Можливо, саме тому, що став свідком того, як одні члени його родини повбивали інших, він і втратив здоровий глузд:.

Я розповіла Сайдонії про попередження Тайруса того ж вечора, після її повернення з кабінету батька, але вона лише знизала плечима і сказала:

— Тайрус — душевнохворий. Не слід сприймати серйозно все, що він говорить. І, будь ласка, перестань перейматися, що йому впали в очі якісь дивацтва твоєї поведінки... Судячи з усього, він ніколи не пам’ятає, що відбувається на форумах, — вона криво посміхнулася. — Шкода, що ти не можеш відвідувати їх замість мене. Тоді б я могла уникнути спілкування і присвятити увесь свій час вивченню зірок.

Вона перебувала в одному із тих дивних замріяних станів, які охоплювали її після занурення у вивчення старих наукових баз даних разом із батьком. У такі вечори вона завжди була мрійливою, сповненою оптимізму, перед нею відкривалися незвідані таємниці Всесвіту.

Незважаючи на прагнення привернути її увагу до слів Тайруса і загроз, які постали перед нею, я не могла нічого вдіяти, окрім як полишити цю справу, коли вона поплескала рукою по матрацу поруч із собою. Цей знайомий жест сповнив мене дивним, теплим почуттям, і я витягнулася на матраці поряд із нею. З перших днів мого перебування у фортеці Донія мостилася поряд зі мною як... мабуть, як сестра, і ми говорили про все на світі. Ми розмовляли одна з одною як дві людини, дві подруги, спілкувалися на рівних. Часом Донія розповідала мені різні історії. Одного разу вона почала показувати літери з наміром навчити мене грамоті. Я вивчилася читати за кілька тижнів.

Сьогодні вона переказувала мені інформацію, яку вони з батьком вичитали напередодні.

— Пам’ятаєш, я розповідала тобі, що наші тіла складаються з крихітних атомів, із маленьких частин — так званих елементів? Це просто неймовірно, Немезідо. Знаєш, звідки беруться ці елементи?

Вона поклала голову мені на плече, і мене переповнило дивне бажання потурати її примхам, яке я відчувала лише до неї.

— Навіть не уявляю. Розкажи мені.

— Із зірок! Тільки подумай, — вона витягнула руку вгору і з захопленням почала роздивлятися її. — Кожна наша частинка утворилася завдяки так званому синтезу ядра, що відбувається лише всередині зірок. — Вона стримала позіх. — Годі навіть уявити — це так дивно. Ми всі — ніщо інше, як космічний пил, із якого виліпили свідому істоту. Геліоніки і вчені минулого погоджуються із цим твердженням, хай навіть ніхто не усвідомлює цього.

Я замислилася над її словами. Якщо те, що вона говорить, правда, тоді це ліжко, стіни фортеці, усе навколо нас бере свій початок із тих палаючих вогнів за вікном.

Донія сонно посміхнулася мені.

— Я

1 ... 9 10 11 ... 131
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Діаболік», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Діаболік"