Читати книгу - "Майдан. (Р)Еволюція духу"

я им объяснял, что это общество вышло на улицы против режима Януковича. Будучи в Европе, я столкнулся с тем, что многие люди думали: здесь у нас происходит фашистское движение, антисемитское… А это лживое мнение сформировала российская пропаганда. И в результате проведенных мной пресс-конференций в Европе мне все же удалось передать достоверную информацию и правдивые настроения Майдана. Я объяснил, что в Украине не политики с политиками воюют, а общество не выдержало, его терпение лопнуло. Люди вышли бороться за свое будущее на улицы. А патриоты-политики помогают обществу донести его мнение, но не наоборот. На улицах люди умерли за идею, благодаря «Небесной сотне» у нас появилось право на свободную жизнь. Мы обязаны оправдать кредит доверия людей.

Сегодня наступило время смелых решений, иначе никак не построить новое общество. Потеряв в бою наших товарищей, мы обязаны оправдать идею общества, которое защищает права человека. Свое присутствие во власти я воспринимаю так: это прежде всего ответственность и нельзя загонять работу в те рамки, которые предопределены предшественниками. Нужно самим через мнение большинства выстраивать новые правила социальной политики и организации общества. Надо продолжать идти вперед — за идею (за которую люди погибли!), тогда возможны те изменения, которых ты сам ожидал. Очень важно не нарушать дан­ных себе и обществу обещаний. Если мы сможем это сделать — то увидим результаты нашей борьбы совсем скоро. Теперь, благодаря Майдану, многие люди понимают, что государство — это ведь мы с вами. Очень важно осознать простую истину: общество и государство начинается прежде всего с тебя.

Розмовляв Антін Мухарський. 04. 2014 г.
Михайло ГАВРИЛЮК

— активіст ЄвроМайдану, козак Четвертої сотні Самооборони Майдану. Народився 1979 р. у с. Ярівка (Хотинський р-н Чернівецької області). Живе і працює в Хотині. 22 січня 2014 р. на вулиці Грушевського в Києві бійці спецзагону міліції на морозі (цього дня температура в Києві становила –10 °C, швидкість вітру 4 — 5 м/с) роздягнули Михайла Гаврилюка до шкарпеток і оголеного піддавали тортурам та проводили з ним знущальну фотосесію. Офіційними особами правоохоронних органів стосовно Михайла Гаврилюка вчинено катування, тобто дії, які, за міжнародним кримінальним правом, є злочином проти людяності. На судовому процесі проти учасників тортур козак звернувся до судді з проханням про помилування для своїх катів.

Я не хотів, щоб моя дитина була рабом!

Я в душі козак, посвячений в козаки, давав присягу на вірність Україні та українському народу, тож не міг не приїхати на Майдан. Не міг байдуже дивитися на кадри побиття студентів в листопадову ніч, тож в Київ прибув уже другого грудня. На Майдані навпроти Будинку профспілок була від Чернівців палатка, і ми кожен день ходили мітингувати, брали прапори. На нашому прапорі було написано: «Чернівці», з ним ми стояли біля сцени, старалися попасти в об’єктиви телекамер, щоб наш чернівецький народ бачив, що є і Чернівці на Майдані і щоб всі до нас приєднувалися.

Вночі з 7-го на 8-ме грудня випав сніг, і нас підняли по тривозі. Всі зірвалися, і я за людьми побіг. Ми бігли-бігли і прибігли майже під Кабінет Міністрів. Там стояла велика група людей, а ми були в тилу у них. Одні повернулися на Майдан охороняти палатки, інші пішли вниз... Потім почали прибувати автобуси, ходили якісь інтересні люди, котрі казали: «А якщо прийде міліція, що ми будемо робити?» Мені ці розмови стали не дуже цікаві, я почав прислухатися і зрозумів, що ті люди «гнуть» общину не туди, куди слід. Вони були провокаторами. Казали, що коли міліція прийде, треба тікати, бо міліція нас буде бити. Так вони залякували людей, котрі знаходилися біля палаток.

Як і всі воїни, які хотіли скоріше здобути славу Україні, українському народові, я стояв. У рядах Кличка. І бійці Кличка там були. В ніч з 10-го на 11 грудня ми в одній лаві стояли супроти «Беркуту». І пішла лава на лаву. Кулачних боїв не було, була якась незрозуміла штовханина, збилися усі докупи. Там ми штовхалися і штовхалися, доки мене не викинуло з натовпу. Хлопці-самооборонівці витягнули мене назад на барикади. Я хотів знову наперед повернутися, але туди було тяжко пробитися. Я пробився майже до воріт, але мене не пустили. Наші вуха-очі, дзвіночки-кореспонденти сповістили людям, що Майдан у небезпеці. Усі кияни, хто і як міг, оточили «Беркут» з усіх сторін. І «беркути» зрозуміли, що буде їм велика біда. І так вони потихеньку відійшли, відтягнули свої сили і залишили Майдан у спокої.

«Війна! Війна! Воюють!» — я не зрозумів, що сталося… Це бу­ло 19 січня. Почув крики, вистріли, вибухи. Одні люди пішли в один бік, інші — в другий, я не втямив, куди всі йдуть. Приєднався до однієї колони. Підбіг до Кабінету Міністрів. Там стояли якісь бідні солдати і кажуть нам: «Тут нема ніякої війни». …Звідти я повертався по Інститутській… Дворами, дворами — опинився на Грушевського. Там зустрів своїх козаків, котрі брали участь у боях. Дехто нас запитував: «А чого ви стоїте, не воюєте?» — «Просто так кидати камінням, запальними сумішами? Просто викидати свої запаси? Коли починають наступати — тоді треба боронитися!»

Моя хата скраю, я нічого не знаю — такого не має бути у нашого українського народу. Якщо треба поміч, якщо треба рятувати Україну, не дивлячись ні на що: ні на смерть, ні на пролиту кров, треба йти і захищати до кінця. На все воля Божа. Якщо дано тоді загинути, то ти від судьби нікуди не втечеш. Дано полягти тут, на