Читати книгу - "Лютий шаленів хуртовинами"

голосу. Сам розумієш, весілля!

Ковальов з настрою капітана зрозумів, що назріває щось цікаве, і значуще посміхнувся:

— Постараюся, товаришу капітан! На весіллі все має бути, як на великому святі!

Посміхнувся у відповідь і Ільїн. За довгі місяці, проведені разом з Ковальовим у цьому районі, Андрій не раз мав нагоду пересвідчитися, що сержант — людина смілива і винахідлива. Капітан трохи помовчав, потім розкрив планшет з картою:

— Тепер головне. Чапка про весілля знатиме, це ясно. Можливо, дізнається й про те, що нас теж запросили. Захоче зустрітися. Якщо взяти з собою солдатів, зустріч не відбудеться. А хотілося б познайомитись! Отже…

— Ми повинні їхати на весілля вдвох, — закінчив Ковальов думку капітана.

— Правильно. Тільки за таких умов можна буде зустрітися з Чапкою. Ось глянь на карту: з лісу до села веде одна-єдина дорога. Хмелькова хата біля самісінького лісу. Зрозуміло?

— Зрозуміло, товаришу капітан.

— Тоді почнемо готуватися до весілля.

VII

Зоряна зимова ніч. На узліссі намело великі кучугури снігу. Величезні ялини одяглися в біле і наче завмерли у глибокому сні. Здалеку здається, що то не дерева, а люди, натовп людей у білих плащах та шапках. Трохи моторошно зимової ночі в лісі. То долинуть якісь незрозумілі глухі звуки, то надовго заклякне навкруги насторожена тиша.

А в селі, що розкинулося біля самого узлісся, лунають музика й пісні. У хаті Хмелька світяться всі вікна. У великій кімнаті повно людей. На стінах, над головами молодих, висять полотняні рушники, вигаптувані візерунками — півнями і квіточками. На голові у молодої вінок з барвінку. Довгі яскраво-червоні стрічки з весільного вінка барвистими струмочками спадають на її плечі. Корсет молодої — справжнє чудо, створене працьовитими руками вишивальниць. На чорному оксамиті червоні, білі, сині квіти, розшиті намистом. Тканини майже не видно — вона тільки тло для барвистого орнаменту з намиста і блискіток.

Молодий поряд із своєю пишно одягнутою нареченою виглядає скромніше. На ньому чорний піджак, з-під якого виглядає льняна сорочка із стоячим вишитим комірцем. На лацкані піджака пришпилено червону квітку.

За двома столами, зсунутими один до одного, веселилися гості. Місця для всіх не вистачило, і кілька хлопців посідали на скрині. Ця річ у багатьох випадках править за шафу. В ній зберігаються сімейні скарби — сукні, взуття, різнобарвні хустки. Віко скрині було оздоблене майстерно різьбленими візерунками. Зліва біля дверей виднілася порожня полиця. В інші дні тут зберігаються розмальовані глиняні тарілки, а тепер вони парували на столах, наповнені тушкованою капустою з м’ясом, смаженими курками, свининою та іншими стравами.

Недалеко від молодих, у простінку між вікнами, сидить капітан Ільїн, напроти нього — сержант Ковальов. Обидва веселі, збуджені. Ковальов тільки-но хвацько відтанцював козачка, і зворушений батько молодого наливає йому повну склянку горілки. Сусіда Ковальова — сивоусий, кремезний дід — обіймає сержанта і щось шепоче йому.

— Коломийку! — гукнули за столом. У багатьох після вогняного козачка, якого втнув сержант, ноги самі просилися в танок. Глухо бухнув барабан. Тихо, мелодійно заспівала скрипка. Зітхнула гармошка. До них неквапливо приєднався солідний контрабас. З цих чотирьох інструментів і складається звичайно оркестр у місцевих селах. Грають на них свої, сільські музиканти. Головне — скрипка. Навіть коли, крім неї, немає інших інструментів, все одно хлопці й дівчата витанцьовуватимуть гопака, примушуючи музиканта грати до пізньої години.

На весіллі оркестр був у повному складі. Барабанщик, плечистий, вусатий селянин — справжнісінький тобі Тарас Бульба, — не поспішаючи, розмірено вдаряв колотушкою по натягнутій на круг шкірі.

Вже після перших акордів з-за столів вискочило кілька хлопців і дівчат. Парубки, взявши своїх подружок обома руками за талію, почали повільно кружляти. Музика грала все голосніше й дужче. Бухав барабан: бух, бух!

І раптом чийсь дзвінкий голос на такій високій ноті, що, здавалося, от-от зірветься, швидко зачастив:

Коломия не помия, Коломия — місто. В Коломиї дівчатонька, Як у діжі тісто…

Скрипаль рвонув смичок. Дедалі прискорюючи темп, замелькали пари. Хлопці, ледве встигаючи, перебирали ногами, кружляли майже на одному місці. Зате дівчата пурхали навколо них, і коли б не дужі парубочі руки, то вони б миттю розлетілися по кутках. У вихорі танцю майоріли яскраві стрічки та різноколірні спідниці. Здавалося, нічим тепер не зупинити цього навально стрімкого танцю.

— Гоп! — вигукнув один з легенів. Кілька пар ніг дружно вдарили об долівку, і все стихло. Але тільки на мить. Хтось знову викрикнув: — Гоп! — І танцюристи ще енергійніше закружляли у зворотному напрямі.

— Почали розкручуватись, — промовив дід, сусіда Ковальова.

Це був саме той старик з далекого лісового хутора, у якого сержант нещодавно виявив схрон. Діда звали Остапом Лещуком. Він доводився якимсь родичем господареві хати. Остапові, видно, подобався сержант. Може, в цьому певну роль відіграла поведінка Ковальова після того, як він знайшов схрон.

Сержант і дід уже кілька разів цокалися гранованими склянками, пили за здоров’я один одного.

— Ех, якби