Читати книгу - "Степовий найда"

якусь пастку. Мені здається, що нам просто пощастило. Треба розставити якнайбільше вартових і залишатися на місці до ранку. Перевіряти варту буду я особисто.

Містер Пейтон повернувся і, взявши з собою хлопця, попрямував до іншого фургона.

— Завтра рано-вранці ми вирушаємо і підемо слідом за вашим караваном, а тому тобі пора спати. Ти спатимеш у моєму фургоні. Заважати тобі я не буду, бо, мабуть, усю ніч проведу в сідлі.

Він підвів хлопчика до другого фургона, щільно присунутого до того, в який місіс Пейтон понесла Сюзі.

На превеликий подив, в фургоні Кларенс побачив письмовий стіл, крісло і навіть полицю з книгами. Довга скриня правила за похідне ліжко, на ній була влаштована постіль з білосніжними простирадлами і наволочками — розкіш, від якої Кларенс давно відвик. Ліжко було вистелене м'якими циновками, і, як пояснив містер Пейтон, підтримувалось пружинами, щоб усунути неприємну тряску. Стіни і стеля були не брезентові, як у звичайних переселенських фургонах, а викладені тонкими пластинками фанери, двері засклені, в стіні — вікно для освітлення і вентиляції повітря.

«Невже цьому сильному, здоровому чоловікові, який почуває себе в сідлі, як дома, подобається проводити час в таких умовах, ніби він купець або адвокат? — думав Кларенс. — Може, цей караван торгує з іншими караванами в дорозі чи перевозить товари з міста до міста?»

Але в каравані він не помітив нічого, що можна було б продавати. В фургонах було лише те, що необхідне в дорозі. Може, запитати містера Пейтона, хто він такий, він же питав його, Кларенса? Але на те він і дорослий. Дорослим завжди байдуже до того, що цікавить дітей. А вони чомусь мають право ставити дітям запитання, та ще й так безцеремонно. І порадитися нема з ким!

Залишившись сам, Кларенс ліг на постелі, прикрився простирадлом і став роздивлятися навколо. Яка м'яка приємна постіль! Як не схожа вона на ту грубу підстилку і жорстку ковдру, під якою він спав разом з одним погоничем! Йому подобались чистота, порядок, комфорт нового оточення, але водночас вони якось почали гнітити його, йому здавалось, ніби він зрадив своїх недавніх товаришів, з якими ділив радості і горе, і всі невигоди кочового життя, ніби він втратив незалежність, прийнявши розкіш, яка йому не належала.

І перед ним неясним видінням постав батьківський дім: великі кімнати, високі стелі, сходи, де завжди відчувався протяг, і життя, де всі навколо здавалися чужими, найбільш чужі — батьки, трохи ближчі — слуги, найпривітніша ж — чорна няня, що доглядала його.

Чому містер Пейтон так розпитував його про минуле? Якщо це так важливо для незнайомих людей, то чому ж мати ніколи нічого не розповідала йому про батька? Чому вона не схожа на цю вродливу леді, в якої такий приємний голос і стільки ніжності до… до Сюзі? Чому його, Кларенса, кожний намагається скривдити? До горла підкотився якийсь клубок, але він зробив зусилля над собою, виліз з постелі, підійшов тихенько до вікна і, відкривши його, щоб переконатись, що воно розчиняється, визирнув з фургона. Пригаслі багаття, бліді мерехтливі зірки на небі, невиразні обриси патруля, що пройшов мимо — все це ще більше підкреслювало темряву. Кларенс уже думав про інше. Пригадалися слова містера Пейтона під час першої зустрічі. «Ви дивіться, яке щеня!» Він, певно, не мав на увазі нічого поганого, говорячи так. Кларенс знову заліз у постіль.

Лежачи з розплющеними очима, він думав про те, що не варто ставати розвідником, а краще, як містер Пейтон, мати свій караван і запросити Сюзі… всю родину Сілзбі проїхатися з ним. Завтра вранці він попросить дозволу прийти в цей фургон разом з Сюзі і влаштувати таку гру. Це допоможе йому ввійти в свою роль і бути готовим, коли настане час приступити до обов'язків начальника каравану. А Сюзі, коли виросте і стане леді, допомагатиме йому, з дверей фургона вони будуть видавати провізію людям, які товпитимуться біля фургона, його будуть називати «Білий вождь», індійці зватимуть його «щеням». У нього буде окремий фургон-цирк, в якому він інколи виступатиме. Будуть у нього і гармати для захисту каравану. Ось після запеклого бою, він, збуджений, чорний від порохового диму, поспішає до фургона, Сюзі записує цей випадок в книгу, а місіс Пейтон, яка, звичайно, теж буде з ними, скаже: «Це щастя, що ми знайшли такого, як Кларенс. Я починаю краще його розуміти». В цей час появиться Гаррі (йому теж треба відплатити!) і скаже: «Звичайно, він син полковника Бранта, тут не може бути сумніву», — і попросить у нього пробачення. Прийде також і мати, одягнена в біле бальне плаття, і скаже, як звичайно, байдуже, холодно: «О боже, як він виріс! Шкода, що я так мало піклувалась про нього, коли він був малий…»

Тут його думки почали плутатися, стіна фургона раптом кудись зникла, ось він знову опинився серед безмежного степу, одинокий, всіма покинутий і забутий, навіть Сюзі поділась невідомо куди. В фургоні стало тихо, чути лише, як вітер шумить навкруги. Але що це? У Білого вождя, цього безстрашного героя, що міцно спав, на віях затремтіла сльоза…

Кларенс прокинувся від якогось поштовху, йому здавалося, що він проспав всього кілька хвилин, і він дуже здивувався, побачивши, що сонце піднялося височенько, і його гарячі промені проникають в фургон, де вже було жарко й задушно. В повітрі й на губах був знайомий дух курної дороги. Поскрипували дошки й ресори, до його слуху долинав брязкіт збруї, фургон погойдувався, ясно було, що караван рухається, і раптом — стоп. Певно догнали караван Сілзбі. Через кілька хвилин вони з Сюзі перейдуть туди, і на цьому кінець дивовижним пригодам. Треба вставати. Але вставати не хотілося, і він, як молоде здорове звірятко, переможене ранковою дрімотою, знову скрутився клубочком у м'якій постелі.

Як тихо стало навкруги! Лише здалека доносяться голоси людей, якісь приглушені і квапливі. Кларенс глянув у вікно і побачив, як мимо пробіг, задихаючись, один з погоничів із стривоженим, дивним виразом обличчя; зупинився