Читати книгу - "Вибрані поезії"

дрімала змія. Поламану цяцьку тримає в руках, мені до грудей прихилив його страх. У тілі маленькім тріпоче життя — я чую пришвидшене серцебиття. Отак у долонях, що дуже м’які, скоцюрблені страхом, тріпочуть птахи. На груди дитині я руки кладу і чую, що він забуває біду. Голівку підводить, і в синіх очах — уже супокій, і зітхає хлопчак. Супліка
Оце є моя супліка, мене зрозумієш, Боже: вмираю я від кохання, але любити не можу. Шукаю в собі та в людях усе досконале, гоже, шукаю все досконале — таке, що любити зможу. Згораю в огні моєму, зласкався, зласкався, Боже! Вмираю я від кохання, але любити не можу! Риболовля
Ген, у життя на краєчку, розсілися рибарі; весь їхній час тут минає, вони — о всякій порі. Штовхаючись, поспішають посісти свої місця і вірять, що риба клюне, бо добра примана ця. Вгорі, на чистому небі, тихенько, нема біди; внизу рибарі з гачками всі ходять сюди-туди. Рибарю, не переймайся, закинь гачок на плече, бо смерть, можеш бути певен, від тебе й так не втече. Літанія мертвій землі

Ґабріелі Містраль

День такий настане, коли людська раса зробиться сухою, ніби кущ нещасний, і світити сонце в просторі покине, мовби смолоскипа вигаслі жарини. День такий настане, коли світ замерзлий знітиться у тиші, хмурій та грубезній: необорна сутінь всю огорне сферу, щоб весна минула її, мов химеру; а земля померла, як засліпле око, буде обертатись у пітьмі глибокій, наосліп, самотня, у космічній хлані, і не буде співу, ні навіть благання. Вона — одинока, бо створіння чулі усі в її лоні, втомлені, поснули. (Мати, що крокує, несучи отруту дітей перемерзлих, в утробі забутих.) Нема ніде міста… Сміття і руїни понесе на мертвих плечах сиротина. З висоти на неї якісь чорні гори будуть задивлятись поглядом суворим. Ще, можливо, море, пітьмі на догоду, зробиться хіба що брилою із льоду. І так, зажурившись, ця самотня брила свої пригадає кораблі та хвилі, і