Читати книгу - "Слово після страти"

137
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 9 10 11 ... 136
Перейти на сторінку:
виказує напружену роботу мозку.

Зосереджено пережовуючи шмат ковбаси, Нагель прибрав бундючного вигляду і відповів:

— Ти знаєш, хто я є? Я єсть німецький технічний інтелігент, не рівня вам. Ви тільки й умієте, що махати лопатами. Ви єсть неповноцінна раса.

— А чим же пояснити, пане Нагель, — добродушно питав Стасик, лукаво зазираючи штейгеру в очі, — що неповноцінні б'ють вас, повноцінних, у хвіст і в гриву?

Щелепи Нагеля завмерли, він спантеличено вибалушив очі:

— Тобто як це… б'ють?

— А дуже просто: б'ють і плакати не дають. От хоча б і в Сталінграді.

Нагель засопів, потім сердито мовив:

— Доктор Геббельс нещодавно сказав…

Стасик зареготав і сплеснув руками:

— Ну, ну, розкажіть чергову байку Геббельса.

Не звертаючи уваги на слова Стасика, Нагель закінчив свою думку:

— Так, він сказав, що на сході фюрер підготував неприступний вал, об який розіб'ються більшовицькі орди.

— Ну, коли вже Геббельс сказав, то більшовикам нічого не залишається, як зробити хенде хох, — не вгавав Стасик.

— Фюрер сказав, що цього літа Росія буде розгромлена.

— Про фюрера і говорити не доводиться. Це ж великий, великий, ну, як би це сказати… — Стасик не знаходить потрібного слова і стукає себе пальцем по голові. — А скажіть, пане Нагель, чому б вам не піти зараз на той неприступний вал?

— Мені? Я, звичайно, охоче пішов би, але гер Гоппе сказав, що перемога кується не тільки на фронті, але і в тилу, і кожна тонна вугілля — це удар по, ворогу.

— Ви ж розумна людина, Нагель, і повинні знати, що цього Гоппе давно вже треба запакувати в божевільню. Мене дивує, чому він і досі тут?

— Даремно ти так думаєш. Ти його не знаєш: він здібний інженер і великий організатор.

— Справді, здібності ката в нього неабиякі.

Нагель наче й не чує цих слів, торочить своє:

— Гер Гоппе на зборах висловлює цінні думки.

— Ті самі, що й доктор Геббельс?

Нагель, надпивши з термоса кави і відсапнувши, наводить, на його думку, найвагоміший аргумент на користь Гоппе:

— Не забувай, що два його сини поклали свої голови на Східному фронті за фюрера, але в нього там ще й третій син, він зуміє помститися за смерть своїх братів.

— Коли б на дошці оголошень не з'явився ще один некролог… — багатозначно мовив Стасик і осікся.

На цьому розмова припинилася, і ми знову взялися за роботу. Та, забігаючи трохи наперед, скажу: поляк наче в воду дивився. Через кілька днів на дошці оголошень з'явився некролог з портретом третього сина обер-інженера Гоппе, також офіцера, який загинув на Східному фронті.

Після цього випадку Стасик більше не встрявав у дискусії з Нагелем — не хотів випробовувати долю. Річ у тому, що наш штейгер з кожним днем ставав роздратованішим, часо він шаленів од люті і, не роздумуючи, міг виказати нас гестапо. Стежачи за ним, ми дедалі більше переконувалися: у Нагеля не все гаразд із психікою. Приступи люті іноді доходили в нього до сказу і раптово змінювалися тупою байдужістю. В такі хвилини він нічого не помічав, меланхолійно дивився в одну цятку і про щось напружено думав. Напевне, величезні втрати німців на Східному фронті і побоювання, що і його можуть послати туди, гнітили Нагеля, виводили його з рівноваги.


Після зміни ми із Стасиком не поспішали до ствола, все одно нам останніми підніматися на поверхню. Попереду в нас два кілометри дороги, є час поговорити про все.

— Чого ти лізеш на рожен, нащо заводиш ці розмови з Нагелем? — почав я.

Стасик тільки рукою махнув:

— Скоро я підмажу салом п'яти, і тільки мене й бачили. Словом, плювати я хотів на цього пришелепуватого Нагеля.

Я різко зупинився, схопив його за руку:

— Ти задумав тікати?

— А чого ж мені тут сидіти? Попрацював, і досить. Он уся Польща горить в огні. Моє місце — там.

У мене всередині щось обірвалося.

— А як же я? Ти мене покинеш?

Він замислився.

— Що ж мені робити з тобою? Адже з табору я не зможу тебе витягти. Залишу тобі грошей, куплятимеш в іноземців продукти, якось перебудеш…

— Ех, ти… Хіба справа в грошах?

— А в чому?

— Я теж хочу тікати, і ти мені повинен допомогти.

Стасик зупинився, підняв лампу, подивився на мене довгим вивчаючим поглядом:

— Пробач, Владеку. Якось я не подумав про це… А ти б пішов зі мною?

— Хоч зараз!

— Гаразд, я подумаю. Взагалі ти хлопець підходящий, уже маєш досвід втеч.

З цієї миті я почав жити думкою про втечу при допомозі Стасика.

Прощаючись зі мною біля кліті, він пошепки сказав:

— Вважай, що домовились. Тільки нікому жодного слова.

Він поїхав із групою поляків на-гора, а я ще довго чекав своєї черги. Коли ми піднялися на поверхню, нас здивувала велика кількість веркшютців біля ствола. Їх було втричі більше, ніж звичайно. Усі чимось заклопотані, стривожені, люті. Вони одразу ж заходилися

1 ... 9 10 11 ... 136
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Слово після страти», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Слово після страти"