Читати книгу - "Джін, або Червона калюжа на розбитій бруківці"

Я міг обрати будь-яке інше кафе на цій вулиці або й узагалі не пити кави. Як же за таких умов спільники Джін змогли попередити дітей про те, де вони знайдуть ціпок і окуляри?

З іншого боку, Марі розмовляла з офіціантом так, ніби добре його знає. А Жан знав, які саме тут подають закуски, з меню біля бару. До того ж вони попередили, що їхня мати заплатить за нашу вечерю пізніше, хоча досить було сказати, щоб я сам сплатив цю незначну суму. Офіціант не заперечував. Схоже, він довіряв цим дітям, та й вони поводились тут, як постійні відвідувачі.

Все сталося так, ніби я цілком випадково ввійшов до того кафе, де вони харчуються й проводять свої наради. Це було малоймовірно. Та інше можливе пояснення здавалося мені ще приголомшливішим: «випадковості» тут жодної; навпаки, сама організація непомітно привела мене до цього кафе, так улаштувавши зустріч із студенткою, що вже чекала на мене.

Але ж як мене «привели»? В який таємничий спосіб? Що більше я про це міркував, то більше всі обставини заплутувалися й приводили до висновку, що ця загадка не має жодного розв'язання… Коли б пощастило довідатися, який зв'язок між дітьми та студенткою… На жаль, це лишалося таємницею.

Поки я отак міркував, діти начепили мені окуляри. Оправа мала таку форму, що затуляла очі й з боків, тісно прилягаючи до лоба, скронь та вилиць.

Я одразу відзначив, що не бачу нічого, хоч би як косував очима. Нічого не бачив і крізь скельця, бо вони були справді непрозорі.

І ось ми, хлопчик і я, тримаючись за руки, рушили проспектом. Вільною правою рукою я простягав уперед білого ціпка, поводячи ним з боку в бік, чи немає де перешкоди. Вже за кілька хвилин я робив це цілком природно.

Хлопчик мене вів, а я думав про це поступове й невпинне звуження своєї свободи, відколи побував у складі з манекенами, різним брухтом та поламаними машинами, де «мосьє Жан-Джін» призначив був мені зустріч. Саме там я погодився коритись наказам дівчини мого віку (чи навіть молодшої за мене), причому під дулом пістолета (якщо то справді був пістолет), що звело нанівець ілюзію добровільного вибору. До того ж я самохіть погодився не знати завдань і цілей організації. Й анітрохи від цього не страждав; навпаки, відчував полегкість і щастя.

Потім не дуже люб'язна студентка, розмовляючи зі мною тоном шкільного інспектора, штовхнула мене на шлях, що видавався не найкращим. Унаслідок довелось піклуватися про псевдохворого, що нібито знепритомнів на вулиці, хоч насправді все виявилося не більш ніж грою.

Коли я все це усвідомив, така підступність навіть не обурила мене, і я підкорився десятирічному дівчиську, яке до того ж увесь час бреше й фантазує. На довершення всього я відмовивсь од зору, втративши перед тим спочатку власну волю, а потім і розум.

Отже, я тепер не розумів, що роблю й що зі мною діється, я навіть не знав, куди мене веде цей мовчазний хлопчик, певно, хворий на епілепсію. І я зовсім не прагнув бодай на мить зняти окуляри. Адже, без сумніву, досить було ледь ізсунути їх набік, удаючи, наприклад, ніби чухаю брову, щоб між носом і оправою утворилася вузенька щілина…

Але я нічого такого не робив. Я сам захотів позбутися відповідальності за власні дії. Я без вагання дозволив позбавити себе зору, а невдовзі, якщо того заманеться Джін, перетворюся на щось подібне до елементарного робота. Я вже уявляв себе паралізованим, у інвалідному візку, сліпим, німим, глухим… яким іще?

Подумавши про це, я сам до себе посміхнувся.

— Чому ви смієтеся? — спитав Жан.

Я відповів, що моє теперішнє становище здається мені досить смішним.

Тоді хлопчик промовив слова, які я вже чув од Марі в кафе.

— З кохання, — сказав він, — чого тільки не зробиш!

Мені спочатку здалося, ніби він глузує, і я трохи роздратовано відповів, що не бачу в тому жодної логіки. Та, подумавши, так і не зміг пояснити собі того, що сказав Жан. Звідки йому стали відомі мої мрії про кохання, майже безглузді й до того ж таємні мрії, в яких я сам собі ледве зізнавався?

— Атож, — провадив він, і голос його ввесь час ламався, — тут існує очевидний зв'язок: адже всім відомо, що кохання сліпе. І, крім усього, ви не повинні сміятися, бо бути сліпим — це сумно.

Я саме збирався запитати в нього, чи кохання — це сум (що, власне, випливало з його двох попередніх тверджень і було бездоганним силогізмом), коли одна обставина перебила нашу розмову.

Ми зупинилися край тротуару, я намацав ціпком брівку й подумав, що чекаємо зеленого світла, аби перейти на протилежний бік вулиці (у нас не існує спеціальних звукових сигналів для сліпих, як у Японії). Але я помилився.

Тут, мабуть, була зупинка таксі й Жан чекав машини.

На те й вийшло. Ми з ним сіли в автомобіль, здається, досить великий, у всякому разі дверцята були широкі, і я без труднощів зумів навпомацки сісти, віддавши ціпка своєму поводиреві. Отож я влаштувався, певно, на зручному задньому сидінні.

Поки вмощувався, Жан зачинив за мною дверцята й, мабуть, обійшовши навколо машини, сів з лівого боку: я чув, як другі дверцята хряпають і хтось умощується поруч зі мною. Це був мій поводир — я впізнав його мінливий голос, водночас низький і високий:

— За цією адресою, будь ласка.

Зашарудів папір. Жан не назвав адресу, куди ми мали їхати, а, мабуть, простяг водієві аркушик. Завдяки цій маленькій хитрості він приховав од мене і дуже важливу подробицю, не викликавши підозри в таксиста.

А, може, то було не таксі?

Розділ 5