Читати книгу - "Замах на бродягу"

за віком, щоб довідатися про подробиці. Вона обіцяла зателефонувати… Це тобі цікаво?

— Мені зараз усе цікаво, — зітхнув Мегре, підводячись з крісла, щоб узяти з підставки ще одну люльку.

— А тобі не доведеться поїхати до Мюлуза?

— Я ще сам не знаю.

— Візьмеш мене з собою?

Обоє всміхнулися і глянули у вікно, крізь яке до кімнати вливалося сонячне сяйво. В таку погоду мимоволі думаєш про відпустку.

— До вечора. Я занотую все, що повідомить сестра. А там можеш сміятися з нас, скільки твоїй душі заманеться…

3

Юний Ляпуент, мабуть, уже бігав по Парижу в пошуках червоних «Пежо чотириста три». Жанв'є теж не було на місці: йому щойно подзвонили з пологового будинку, де його жінка мала от-от розродитися четвертою дитиною.

— У вас термінова робота, Люка?

— Ні, патроне, це може почекати.

— Зайдіть на хвилинку до мене.

Треба було дослідити особисті речі Професора, що залишилися в лікарні. Як він одразу про це не подумав?

— Щоб вас не ганяли по всіх кабінетах, запасіться листом, який справив би на них враження… Чим більше печаток, тим краще.

— А хто його підпише?

— Ви самі… Тільки побільше печаток… Я хотів би також мати відбитки пальців Франсуа Келлера… До речі, чи не простіше буде, коли я сам подзвоню директорові лікарні?

Скуйовджений горобець на лутці з цікавістю крутив голівкою, розглядаючи те, що, мабуть, вважав людським гніздом.

Мегре найделікатнішим чином попередив директора лікарні, що до них приїде бригадир Люка, і все обійшлося якнайкраще.

— Ніякого листа не треба, — оголосив Мегре, кладучи трубку. — Вас негайно проведуть до директора, і він сам вас супроводжуватиме.

Люка пішов, і комісар почав гортати телефонний довідник абонементів Парижа.

«Русле… Русле… Амеде… Артюр, Алін…»

Там була сила всіляких Русле, але він зупинився на прізвищі, виділеному жирним шрифтом: «Фармацевтична лабораторія Рене Русле».

Лабораторія містилася в чотирнадцятій окрузі, неподалік від Орлеанських воріт. Нижче наводилася домашня адреса цього Русле — бульвар Сюше, шістнадцята округа.

Годинник показував пів на третю. Після раптового пориву вітру, що підняв хмари пороху, немовби перед грозою, знову по-весняному світило сонце.

— Алло!.. Будь ласка, попросіть до телефону мадам Русле…

— Пробачте, а хто це? — почувся низький жіночий голос приємного тембру.

— Комісар Мегре з карного розшуку.

Жінка помовчала, потім запитала:

— Ви можете сказати, в чому річ?

— В особистій справі…

— Я мадам Русле…

— Ви народилися в Мюлузі і ваше дівоче прізвище Келлер?

— Так.

— Я хотів би зустрітися з вами і якнайшвидше… Ви дозволите завітати до вас?

— Ви маєте якусь погану новину?

— Мені необхідно одержати від вас деякі відомості.

— Коли на вас чекати?

— Я виїжджаю за хвилину.

— Жанно, не заважай, я розмовляю.

Очевидно, це стосувалося дитини. В голосі відчувалася тривога, подив, занепокоєння.

— Гаразд, пане комісар… Наша квартира на четвертому поверсі.

Комісар любив паризькі набережні, особливо прекрасні ось такої погожої сонячної днини. Вони завжди викликали в нього безліч спогадів, зокрема про давні прогулянки з дружиною вздовж берега Сени, через весь Париж. І не менш подобався йому задумливий спокій старих кварталів, трохи сумні зелені алеї, прохолодний затишок скверів, чепурні особняки, повз які інспектор Торанс вів зараз їхню невеличку та прудку поліцейську машину.

— Мені йти з вами, патроне? — запитав інспектор Торанс, коли вони зупинилися.

— Думаю, що не треба.

До вестибюля, облицьованого білим мармуром, вели двійчаті двері із кутого заліза й скла. Простора кабіна ліфта піднялася плавно й безшумно. Заледве він натиснув кнопку дзвінка, як двері відчинилися і камердинер в білій куртці прийняв у нього з рук капелюха.

— Будь ласка, сюди…

Біля порога лежав червоний м'яч, на килимі валялася лялька, і крізь прочинені двері комісар встиг помітити молоду покоївку, що вела вглиб коридора маленьку дівчинку в білому. Відчинилися інші двері — певно, із будуара, розташованого поряд із вітальнею.

— Заходьте, пане комісар!

Його зустріла вродлива брюнетка в легкому літньому костюмі. Їй мало бути років тридцять п'ять, але вона показувала на значно менше. Її погляд був такий самий лагідний і привітний, як і голос. Допіру слуга зачинив за собою двері, як вона звернулася до гостя:

— Сідайте, будь ласка!.. З тієї хвилини, як ви подзвонили, я весь час…

Замість одразу перейти до мети свого візиту, Мегре машинально запитав:

— У вас багато дітей?

— Четверо: одному одинадцять, другому дев'ять, третьому сім і меньшенькій три роки.

Їй, очевидно, вперше доводилося приймати в себе поліцая, і тепер вона не спускала з Мегре очей.

— Спочатку я подумала, чи не сталося чогось із чоловіком.

— А де він?

— Зараз він на з'їзді в Брюсселі, я йому одразу подзвонила.

— Мадам Русле, ви добре пам'ятаєте свого батька?

Тривога в її очах змінилася на подив. В кімнаті всюди стояли квіти. За широкими вікнами виднілися верхівки дерев Булонського лісу.

— Звичайно, пам'ятаю… Хоча…

Вона зам'ялася.

— Коли ви бачили його востаннє?

— Дуже давно… Мені тоді було тринадцять років…

— Ви ще жили в Мюлузі?

— Так… Я переїхала до Парижа лише після одруження…

— Ви познайомилися з вашим чоловіком в Мюлузі?

— Ні, в Ла-Боллі… Ми з матір'ю відпочивали там щороку…

З коридора долинув шум дитячих голосів, крики. Хтось, видно, з розгону проїхався слизьким паркетом.

— Пробачте, я зараз…