Читати книгу - "Порт у тумані"

Гомоніли уже всі. Мегре перехоплював на льоту уривки фраз.

— Ні!.. Десять качок за одну ніч — це максимум… Слово честі, там зовсім не холодно… Курінь опалюється…

А з другого боку чулося:

— … Дуже терплять від кризи фрахту?

— А це вже залежно від компанії. Тут, у нас, криза майже не відчувається. Не списано жодного судна. Але дрібні судновласники, особливо ті, що не мають шхун, пристосованих до каботажного плавання, вже почивають співати Лазаря… Можна сказати, що в принципі всі шхуни підуть на продаж, бо ж вони не виправдовують себе…

— Ні, мадам, — шепотів десь помічник прокурора. — Вам нема чого боятися. Загадка — якщо взагалі є щось загадкове в цій смерті — буде швидко розкрита. Чи не правда, комісаре?.. Але… Чи вас відрекомендували?.. Комісар Мегре, один з найвизначніших керівників кримінальної поліції…

Нерви Мегре були натягнуті, мов струна, вираз обличчя непривітний, навіть понурий. Він іронічно подивився на юну усміхнену Жізель, яка простягнула йому тарілку з мініатюрними тістечками.

— Дякую!

— Невже? Ви не любите тістечок?

— Ваше здоров'я!

— За здоров'я гостинної господині!

Слідчий суддя, високим, худорлявий, років під п'ятдесят, який ледве бачив, хоч і носив окуляри з товстелезними скельцями, одвів Мегре вбік.

— Само собою зрозуміло, що я даю вам цілковиту свободу дій. Проте телефонуйте мені щовечора, аби я був у курсі. Ваша думка? Огидний злочин, адже так?..

А побачивши, що наближається пан Гранмезон, він вів далі уже голосніше:

— Вам справді пощастило, що натрапили на такого мера, як мер Уїстреама, котрий допоможе вам в усьому. Хіба не так, дорогий друже?.. Я оце говорив комісарові…

— Якщо пан Мегре бажатиме, цей дім він може вважати своїм. Гадаю, ви зупинилися в готелі?

— Так! Я вдячний вам за запрошення, але звідти мені ближче до порту…

— До того ж ви вважаєте, що натрапите на якийсь слід у тому шинку? Обережно, комісаре!.. Ви ще не знаєте Уїстреама!.. Подумайте про те, яка може бути фантазія в тих, що проводять своє життя в шинку. Вони зведуть наклеп навіть на батька з матір'ю, аби тільки розповісти цікаву історію…

— А може, годі про все це? — запропонувала пані Гранмезон, люб'язно всміхаючись. — Тістечко, комісаре?… Невже?… Ви не любите солодкого?..

Уже вдруге! Це занадто! І Мегре ледве втримався від спокуси полізти в кишеню та, на знак протесту, дістати свою велику люльку.

— З вашого дозволу… зараз я мушу зайнятися деякими дрібними справами…

Його не намагалися затримати. Одне слово, його присутністю дорожили не більше, ніж він сам можливістю побути тут ще. Надворі натоптав люльку й неквапно попрямував до порту. Його вже знали тут. Вже знали, що він випив з компанією завсідників шинку, і віталися з ним трішечки фамільярно.

Коли він підходив до причалу, автобус із тілом капітана Жоріса проїхав у напрямі до Кана. Крізь вікно першого поверху капітанового будинку видно було, як жінки намагалися відвести Жюлі на кухню.

Купка людей оточила рибальський човен, який щойно повернувся; обидва рибалки заходилися сортувати рибу. Митники, обіпершися на поручні мосту, намагалися сяк-так згаяти нудні години вахти.

— Щойно я одержав підтвердження, що «Сен-Мішель» прибуде завтра! — повідомив капітан, підходячи до Мегре. — Він простояв три дні у Фекамі, бо ремонтував бушприт.

— Скажіть-но… Чи буває так, що він перевозить тріскову ікру?

— Тріскову?.. Ні! Норвезьку ікру доставляють скандинавські шхуни або маленькі пароплави… Але вони не ходять до Кана… Вони вивантажуються безпосередньо в тих портах, де ловлять сардину, — в Конкарно, Сабль-д'Олонп, Сен-Жан-де-Люз…

— А ворвань?

Тут уже капітан здивувався вкрай.

— Навіщо?

— Не знаю…

— Ні! Каботажні судна перевозять майже завжди один і той самий вантаж: овочі, головним чином цибулю, в Англію, вугілля — до бретонських портів, а також камінь, цемент, шифер… Правду кажучи, я розпитав шлюзовиків про останнє прибуття «Сен-Мішеля». 16 вересня він прийшов з Кана якраз наприкінці припливу. Вахта мала вже закінчитися. Жоріс зауважив, що у фарватері не досить води, аби можна було вийти в море, особливо під час туману. А хазяїн шхуни наполягав, що йому треба прошлюзуватися і назавтра вийти в море якомога раніше. «СенМішель» ночував тут — он гляньте, на рейді, — пришвартований до паль. Якби був великий відплив, вони сіли б на пісок. І лише десь близько дев'ятої ранку змогли вийти в море…

— А чи був на борту брат Жюлі?

— Безперечно! Адже їх лише троє: хазяїн, який водночас командує судном, і ще двоє. Луї-Здоровило…

— Так прозвали каторжника?

— Авжеж. Його називають Луї-Здоровилом, бо він більший за вас і може задушити вас однією рукою…

— Кепська вдача?

— Якщо поспитаєте в мера або ще в когось із тутешніх буржуа, вони скажуть вам — так! Що ж до мене, то я не знав його до каторги. Він не часто буває тут. Мені тільки відомо, що він ніколи не робив дурниць в Уїстреамі. П'є, звичайно… Або радше… Усе це не так просто… Він завжди напідпитку… Приходить, зникає… Ноги тягне, тримає плечі й голову набакир, і це не додає йому привабливого вигляду… Втім хазяїн, власник «Сен-Мішеля», задоволений ним…

— Учора Луї був тут, доки його сестра їздила?

Капітан Делькур відвернувся, не наважуючись заперечувати. І Мегре саме тоді зрозумів: йому тут ніколи не скажуть усього, цих людей єднає щось подібне до таємного братства франкмасонів.

— Йдеться тільки про те, що він…

— Що ви маєте на увазі?

— Та нічого… Я чув розмови про якогось незнайомця, котрого бачили тут… Проте це непевно…

— Хто ж його бачив?

— Не знаю… Хтось щось говорить, знаєте..! Ви не проти випити чогось?..

І вдруге Мегре влаштувався у «Флотській закусочній», де всі потяглися потиснути йому руку.