Читати книгу - "Векша"

лунко видзвонювали кожен своїм голосом: малі — тоненько, середні — товстіше, а великі — густо й грубо.

Векша з Путятою, затамувавши віддих, ждали, що ось-ось якийсь горщик чи глечик не витримає удару й розсиплеться на черепки. Та посуд, видно, й справді був міцний у того гончаря — не бився.

— Залишилося два харалужні[18] мечі-кладунці! Не тупляться, не щербляться, не ламаються! — викрикував сивовусий мечник. — З таким мечем кожен стає богатирем!

Побачивши Векшу, звернувся до нього:

— Купуй, молодче, тобі достоту. З цим мечем станеш богатирем! Векша посміхнувся, відповів йому в тон древлянською примовкою:

— І смерду хочеться пива, та нема купила.

Загледівши оддалік чоловічий гурт, серед якого товпилось і кілька світловусих воїв-варяг, Векша з Путятою й собі пробралися туди.

Посеред з’юрмиська стояв високий кощавий чолов’яга. Біля нього на розстеленому мішку лежали стріли. Навряд чи ті стріли (хоч яких там тільки не було — і оперені, і зовсім неоперені, і з гострими, мов голки, наконечниками, наготовані для пернатої дичини, і з тупими для вивірок, щоб не псувати хутро, і довгі, й короткі) зібрали б стільки народу біля нього, коли б він не привів на торжище собі в помічниці красуню-доньку. Вона була напрочуд вродлива: рослава, білолиця, кароока, з довгою товстою косою й густими смолянистими бровами, її білу з помережаними рукавами й комірцем полотняну сорочку перехоплював у талії вузенький шкіряний поясок, прикрашений блискучими цвяшками й прошитий срібними дротиками. Руки нижче ліктя стискав зелений скляний обручик, на шиї висіло жовте намисто, у вухах — блискітки-сережки.

— Це Яна, — шепнув Путята. — За нею всі молодики в Києві упадають. А вона хоч би що, ні на кого й не гляне…

— Гарна яка! — ворухнув самими губами Векша, дивлячись на неї.

Він ще ніколи не бачив такої вродливої дівчини. Отак би стояв як укопаний і дивився, дивився, аби тільки вона сама того не помічала.

Та ось за кілька рядів від них зчинився такий галас, що люди, мов навіжені, натовпом кинулися туди, потягнувши за собою і Векшу з Путятою.

— Скоморохи! Скоморохи прийшли! — вигукували радо люди. Убрані в шкури лісових звірів, обвішані численними дзвіночками, скоморохи перевертались у повітрі, кукурікали по-півнячому, гелготіли по-гусячому, ревли по-ведмежому. А то ще ставили довжелезну тичину й наче вивірки, вилазили на самісінький вершечок.

Слідом за скоморохами сунула юрба, сміючись, викрикуючи, кидаючи витівникам у торби хто кусень пирога, хто солодкий коржик, хто жменю горіхів, а хто й дрібну монету, і цим ще більше заохочували їх до ігрищ.

Путяті якийсь товстун боляче наступив на ногу, і в нього одразу ж пропало бажання дивитися на скоморохів.

— Ходімо, — потягнув він Векшу з торжища.

— А може, повернемося в збройний ряд?.. — несміливо запитав Векша.

— Хай йому! — скрививсь Путята. — Не хочу, а то ще й голову одтопчуть. — Та враз прояснився: — Що, може, й тебе вже принадили чорні брівки та карі очки?..

Векша зніяковів, бо Путята відгадав-таки його думку — йому й справді хотілося ще поглянути на дівчину-красуню.

— Ет, то все марне, — махнув рукою Путята. — Давай краще підемо на Києву гору[19]. Там княжий терем подивишся.

Вони перейшли кілька хідників і видряпались по крутому узвозу на гору, окопану глибоким ровом і обнесену двома рядами гострокілля по валу. Одразу ж за валом підносилась викладена з товстелезних колод стіна з кількома вежами й ворітьми, до яких вів узвіз.

— О, звідси півсвіту можна побачити! — мовив захоплено Векша.

Прогупавши мостом через рів, минувши ворота, на яких стояли вої і безборонно пускали людей, вони вийшли на просторий двір.

Посередині двору на погорбі височіла якась рублена дерев’яна споруда. Хижа не хижа і вежа ратна не така.

— Що то? — спитав Векша. — Лихих людей тримаєте?

Розповідали, що за непослух князеві та боярам, за розбій, крадіжки винуватців у Києві замикають в якісь поруби[20]. Путята пирхнув.

— Навпаки, того, хто від них боронить.

— Кого ж це? Князя? — здивувався.

— Перуна[21].

— Невже це Перунове капище?

— Авжеж воно.

Векша не раз чув од своїх односельців, що в Києві в князевому дворі є капище з Перуном. В ньому кияни нібито освячують собі нових князів, присягають чужинцям не порушувати умов, які з ними вклали.

Те підтвердив Путята.

— Це ще Києве капище. Тут князі з воєводами та боярами завжди клятву дають чужакам у вірності. Кладуть мечі й інше ратне спорядження перед Перуном і клянуться. Наші Перуну, а ті своїм богам. Ромеї[22] з собою привозять свого бога. У них він мальований. А тепер мають на Подолі власне капище. Тільки його називають церквою святого Іллі. Але ж і підступні ці ромейці! Уже декого й з наших переманили вірити їхньому богові. Того хитрістю, того підкупом, того вмовлянням.

— А нас пустять до Перуна? — перебив Путяту Векша.

— Чого ж не пустять? Ходімо, покажу.

Двері до капища були відчинені. Путята, а за ним і Векша познімали шапки, переступили поріг.

Вгледівши Перуна, Векша аж сахнувся — такий грізний і