Читати книгу - "Полонені Барсової ущелини"

— Невже ми залишимось тут?.. — простогнала Шушик і знову тихенько заплакала.

Ашот, що досі був настроєний оптимістично, спохмурнів. Його дратувала тупа впертість нездоланної стихії. Чекаєш, чекаєш цілими годинами, а вона не вщухає. У кого не ввірветься терпець!

— Плакати забороняється! — сухо й різко сказав він. — Побачимо, що втне наша природа завтра. Ти, Шушик, сядь біля Бойнаха. Притулись до нього спиною. Коли спина буде в теплі, не простудишся.

Всі замовкли. А сніг усе йшов та йшов. Хуртовина не вщухала. В селі в таку погоду вони сиділи в теплих хатах, тому й не знали, якого лиха може завдати природа. Тепер же, не маючи притулку, одягу, їжі, будь-яких знарядь, усього того, що допомагає людині боротися з стихією, юні мандрівники зразу відчули жорстокість природи і зрозуміли свою безпорадність.

Що козам! Зараз вони спокійно ховаються у своїх печерах, а надвечір вийдуть на пасовисько, розриють копитцями сніг, знайдуть вологу, злежану траву і вгамують голод. Зайці погризуть кущі. Білка відкриє свої сховища. Ведмідь і борсук заляжуть спати і просплять без їжі всю зиму. Всім їм легко. Всі вони призвичаїлись до суворої природи, А що робити безпорадним школярам?..

Такі думки виникали у мандрівників, але все-таки надія поки що не кидала їх. «Ні, що б там не було, нас знайдуть», — думали вони, і це втішало.

Та день минав, а хуртовина не вщухала і ніхто не приходив по них. Голод і спрага ще дужче мучили підлітків і викликали ще чорніші думки.

Скелі оповила густа імла. Здавалося, давно вже настав вечір, але ніхто не міг сказати, котра зараз година: ні в кого не було годинника. Час тягнувся томливо довго…

— Ну, бачиш, до чого довів нас цей бусурмен? — роздратовано бубонів Саркіс.

Темний пушок, що вкривав його щоки, настовбурчився від холоду щетиною, і хлопець стаз схожий на общипану курку.

Ашот і сам страшенно нервував.

— Годі каркати! — спалахнув він. — Справжній мужчина може і в буран потрапити, може і лишитись запертим у горах. А ти?.. Звик до теплої колгоспної комори!

Але обурення Ашота було значною мірою нещире. Хлопець намагався заглушити в собі докори совісті: адже це він своїми фантазіями довів товаришів до такого тяжкого становища.

— Нічого, все скінчиться добре, — заспокоював Гагік. Він зовні ще бадьорився, але в душі побоювався, що сніг замурує їх в ущелині на всю зиму…

Тільки Асо сидів тихо, прихилившись до скелі і обнявши за шию свого вірного друга Бойнаха. Він спокійно дивився на сніг. Ледь помітна усмішка блукала по його бронзовому обличчю. «Іде сніг… хай іде… Чого ви голови похнюпили?» — здавалось, говорив його погляд.

Шовкові китиці головного убору спадали йому на чоло, і хлопець час од часу відкидав їх, щоб не заважали очам.

— Хушке[6] Шушик, обійми Бойнаха за шию. Він такий теплий, — сказав раптом Асо, і краска залила його обличчя. — Ех, коли б не літо. Для чабана літо все одно що рідна мати, — закінчив він курдським прислів’ям. А потім, відвернувшись од Шушик, затяг м’яким, приємним голосом стару курдську пісню:

— Ло, ло, ло, ло… Із аулів глухих Курдистану Чути стогін страшенний і плач. Бідний курд від безмежного горя Сумну пісню співає щодня…

— А зможе дядько Авдал ще один день побути без цукру й тютюну? — чи то серйозно, чи жартома поцікавився Гагік.

— Зможе, — обірвавши пісню, незадоволено відповів Асо.

— От і добре! Все буде гаразд. Завтра ми будемо дома. А зараз давайте знищимо те, що лишилося.

— Так, час попоїсти, — згодився Ашот.

Він витяг із торби сир та лаваш і розділив усе на шість рівних частин. Коли Бойнах дістав свою частку і зжер її за мить, Асо був глибоко зворушений добротою Ашота і подивився на нього теплим, ласкавим поглядом. Природна соромливість заважала чабанові подякувати Ашотові.

Загорнувши сир в лаваш так, що вийшла довга трубочка, Асо почав апетитно уплітати її. Решта мандрівників теж не відстала від нього. А Бойнах, висолопивши червоного язика, очікувально заглядав у вічі то одному, то другому…

Голод трохи заспокоїли, але після солоного сиру страшенно хотілося пити. Хлопці пригорщами хапали сніг і ковтали його, турботливо попереджаючи один одного, що їсти сніг небезпечно.

Певно, від того, що вони попоїли, а перед цим майже не спали цілу ніч, повіки самі почали злипатися: мандрівників зборював сон. Вони подрімали кілька годин. Їх розбудив радісний вигук Ашота:

— Вставайте, хуртовина стихла!..

Всі посхоплювались, протерли сонні очі, розправили затерплі ноги й руки.

— Ой, як у мене закололо в боці, — поскаржився Гагік. — Хто ще захворів? Підніміть палець!

Всі почували себе розбитими. У кого й справді кололо в спині, хто почав чхати і кашляти, але — дивна річ! — ніхто не захворів серйозно. Чи то позначилася деяка звичка, чи, може, в таких випадках організм мобілізує проти холоду і знегод усі свої внутрішні сили?

Тільки Саркіс був у гіршому стані. У нього кололо в боці, хлопцеві було важко дихати, а спина — як він сам висловився, наслідуючи дорослих айгедзорців, — задубіла.

— А мені так ніс заклало, як хворому баранові, — спробував пожартувати Ашот.

— Виходить, козел вчасно поцупив твою шапку, — відгукнувся Гагік. — Ну, нічого. З холодною головою людині легше думати… Давайте-но спробуємо вилізти з цієї тюрми, подивимося, що робиться на білому світі.