Читати книгу - "Люди навпроти"

було чути, як смачно шкварчить жир? Де майстерні карбувальників, де контори лихварів та міняйл? Куди зникли вуличні крамарі у мальовничому вбранні, які зупиняли перехожих, пропонуючи товар? Повільні, довгі, упокорені сонцем тіні прослизали повз підворіття, тягнучись за своїми господарями. Від давнього Батумі залишився хіба що порт, де стояло кілька іноземних пароплавів. А під горою виросла компресорна станція, куди з Баку через увесь Кавказ бігла нафта. Неподалік стояв пам'ятник Ленінові, який здавався зовсім невеличким, хоч насправді був у людський зріст. Крім того, у місті був великий будинок профспілок та кілька клубів.

Соня йшла, не кажучи жодного слова, не озираючись довкола. Байдужий вираз не залишив її обличчя навіть тоді, коли Аділь-бей зупинився біля старої жінки, що сиділа на тротуарі, копирсаючись у відрі з покидьками — напевно, шукала чогось їстівного. Ноги в жінки набрякли, щоки були бліді й опухлі.

— Цій жінці не дають їсти? — спитав Аділь-бей, дуже роздратований поведінкою секретарки.

— Всі, хто працює, можуть себе прогодувати.

— Як же тоді пояснити…

— Робота знайдеться для всіх, — незворушно провадила Соня.

— А якщо вона не може працювати?

— Є спеціальні притулки.

Кожну фразу дівчина вимовляла однаково безбарвно. На будь-яке запитання вона мала готову відповідь. Але ця відповідь завжди виявлялася такою порожньою, що Аділь-беєві здавалося, наче він потрапив до якогось нереального світу.

— Що ви їстимете на обід, Аділь-бею?

Вони вже майже прийшли до консульства. Поки прислуги не було, щоденні покупки робила Соня, це вже ставало звичаєм.

— Що вам завгодно. Наприклад, ви можете викликати до мене лікаря.

— Ви захворіли?

Аділь-беєві захотілося відповісти в її манері:

— Якщо я викликаю лікаря, то, очевидно, почуваю себе не надто добре.

Аділь-бей увійшов до під'їзду свого будинку. Можливо, він і не захворів, але й цілком здоровим також не почувався. Тож досить було йому штовхнути двері квартири, як у нього відразу з'явилося почуття відрази до всього. Передпокій та кабінет просто смерділи. Двічі Аділь-бей намагався помити зранку підлогу, та коли він підходив з відром до загального крана в коридорі, сусіди не давали йому набрати води, говорячи щось по-російському. Біля цього крана завжди було повно людей. Жильці чомусь не милися у себе в квартирах, тільки в коридорі, а було їх неймовірно багато — мабуть, у деяких кімнатах мешкало по десятку людей.

Аділь-бей ввійшов до своєї кімнати і, як завжди, глянув на будинок навпроти. Вікно було відчинене. Колін, певно, щойно повернувся з роботи. Він кинув зеленого кашкета на ліжко й сів навпроти дружини обідати. На столі лежав порізаний чорний хліб, яблука, чай та цукор.

«Добре було б, якби прийшов той лікар, що обслуговував мого попередника», — подумав Аділь-бей. Йому дуже хотілося побачити саме того лікаря. Аділь-бей зовсім утратив апетит. У шлунку пекли консерви, які він мусив ковтати на самоті в кухні. Готуючи йому сніданок, Соня ніколи не мила посуду й не прибирала на кухні.

Дівчина саме поверталася з пакунками в руках. Очевидно, вона помітила у вікні свого брата з дружиною, чорний хліб, троє яблук та чай на столі. Соня відкрила бляшанку лангустів, виклала оселедці на одну тарілку, а сир — на іншу. Невже на неї нічого не впливає? Невже вона нітрохи не заздрить консулові, який розкошуватиме тут самотньо за столом з наїдками? А йому ж навіть не хочеться їсти! Аділь-бей мовчки спостерігав, як вона ходить сюди-туди, й запитував себе, чи не нишпорить Соня в кухні, поки його нема вдома?

А втім, це для нього не має ніякого значення. Хоча ні! Вона, мабуть, радше залишила б усе це гнити, а потім викинула б на смітник, де старі зголоднілі жінки мусять вишукувати брудні залишки від колишніх страв.

— То лікар прийде?

— За кілька хвилин.

Цікаво, що вона думає про нього? Час від часу Аділь-бея бентежив її довгий погляд, спрямований на нього, однак він був такий самий нейтральний, як і ті, що ними Соня озирала все навкруги.

— Можете йти.

Аділь-бей знав, що скоро побачить, як вона входить до кімнати навпроти, скидає капелюшка й сідає біля столу, спиною до вікна. Це було її місце.

Чи розповідає вона щось про нього? Чи говорить, що він каже, що робить? Принаймні ті двоє, здавалося, не були в захваті від жвавої розмови. Вони їли повільно, шматок за шматком. Перед тим, як пити гарячий чай, Колін клав до рота грудочку цукру. Потім підходив до вікна й стояв із чверть години, спершись на підвіконня. Рукави його сорочки виднілися яскравою плямою у світлі південного сонця, що висіло над кварталом. Чи є в цього чоловіка якісь розваги? Іноді вечорами вони з дружиною виходили на вулицю. Дружина щоразу була в жовтій сукні, так само, як Соня — завжди у чорній. А щоночі вони ставали край вікна й, не кажучи одне одному жодного слова, з насолодою вдихали прохолодне повітря. Потім роздягалися, не запалюючи світла, щоб не будити Соню, яка вже спала. Дівчина лягала рано й також у темряві. А вранці, коли відчиняли вікна, Соня була вже вдягнена, навіть у капелюшку. Тільки її невістка повільно ходила в негліже по кімнаті, а іноді й знову лягала в ліжко, щоб почитати книжку.

— Заходьте!

Це був лікар. Він поклав кашкета й сумку на стіл і з запитальним виглядом обернувся до Аділь-бея.

— Ви розмовляєте по-французькому?

— Трохи.

— Я не дуже добре почуваюся. Мене нудить, немає апетиту, не можу заснути… — Аділь-бей говорив так роздратовано, наче в цьому був винен лікар.

— Роздягайтеся.

Все склалося не так із самого початку. Аділь-бей сподівався побалакати, щось дізнатися, хоч трохи заспокоїтись, але вийшло навпаки. Вони вже розмовляли, як вороги, хоча причин для цього й не було. Пам'ятаючи про вікно навпроти, Аділь-бей відійшов у темний куток кімнати й почав скидати піджака.

— Сорочку теж.

Лікар байдуже дивився на його оголене тіло. Торс уже почав гладшати, плечі обважніли.