Читати книгу - "Вітрів кут"

198
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 9 10 11 ... 14
Перейти на сторінку:
дорогах. У печері добра залишилося багато. Дехто з бідних знав ту печеру, та в секреті тримав. Все думали: скоро з'явиться Петро. Потім обвал там стався, і печера зникла… А балка та й досі Петровою зветься. На всіх картах так значиться…

— Золото там не шукали? — поцікавився Вася.

— Де там, шукали! Розкопували ту балку. Кажуть, із-за кордону італієць один приїздив. План якийсь давнішній тієї балки мав. Колупався, колупався, та так ні з чим і поїхав у свою заграницю…

В цей час біля ліхтаря щось мелькнуло.

— Пташка! — крикнув Вася.

— Кажан. Нетопир, — поправив Ростислав Андрійович.

Незабаром десятки нетопирів безшумно затанцювали в повітрі, то з'являючись, то зникаючи в нічній імлі. Тільки Силантій Абакумович спокійно зауважив:

— Пора спати. — І, побачивши здивовані обличчя своїх слухачів, пояснив — Кажани завжди з'являються точно о пів на одинадцяту.

Ростислав Андрійович подивився на годинник: стрілки показували пів на одинадцяту. Він рішуче сказав:

— У цій бухті є печери, їх треба шукати! — І для ясності додав — Кажани — жителі печер.


В ПІДЗЕМНОМУ ЦАРСТВІ

Два дні експедиція вивчала кручі Вітрового Кута. Обійшли яри, оглянули обвали й зсуви, але жодних слідів якої-небудь печери, а тим більше слона не виявили.

Третього дня ранком, одразу ж після сніданку, Рая сказала:

— Ходімте, мабуть, кущ барбарису подивимось. — При цьому вона досить-таки хитро посміхнулася й додала: — Слонів у нашій бухті, здається, немає.

Хлопці згодилися, тим більше, що барбарис, як пояснила дівчина, в цих місцях — рідкість.

Ростислав Андрійович відпустив своїх помічників з умовою, що вони повернуться не пізніше, ніж опівдні. До того часу мав підійти «Урал».

Збирались недовго. Хлопці поклали в рюкзаки їжу, взяли про запас води. Рая поклала свою провізію в кошик, захопила сітку для гербарію, і ботанічна експедиція в супроводі дворняжки Шустика вирушила в дорогу.

З перших же кроків Рая взяла в свої досить тверді руки керівництво експедицією. Вона була вимоглива й невблаганна. Почалося з того, що дівчину дуже зацікавила стеблинка, яка тулилася на високому горбі з крутими, порослими терном схилами.

— Зірви, Толю, — попросила Рая.

Толя ледве виліз на вершину горба, і в ту мить, коли він хотів зірвати рослину, пролунав відчайдушний зойк:

— Обережно! З корінням викопай! — кричала Рая.

І ось, будь ласка, сиди, мов козел, на уступчику й колупай складаним ножиком твердий, як асфальт, суглинок. Хіба для цього вони сюди приїхали?

Інтерес Раї до ботаніки був дуже широкий. Не минуло й кількох хвилин, як вона облюбувала якийсь чагарник, що стирчав на самому вершечку старого зсуву.

Здобувати новий зразок для гербарію взявся Вася. Він досить швидко був біля куща.

— Кущ колючий, до нього й не підлізеш. І нора тут велика! — кричав Вася з верхівки обриву.

На Васине повідомлення про нору не звернули ніякої уваги. З'явився Вася у непривабливому вигляді: подряпаний і забруднений.

— Глід європейський, — захоплювалась дівчинка, не звертаючи уваги на душевний стан хлопця.

Тільки через годину ботаніки добралися до гирла Петрової балки. Треба було ще піднятися до її верхів'я. Там ріс барбарис. Важкий був шлях до цього куща!

Стомлені, сердиті йшли хлопці, а Рая, як і раніше, шукала все нові й нові експонати. Сітка для гербарію вже дуже розбухла, Вася неохоче тягнув її, боязко поглядаючи на Раю: побачить — заклює.

Петрова балка являла собою справжнє міжгір'я серед рівного приазовського степу. Її схили були вкриті непрохідними заростями шипшини, терну та бузини. Багато птахів знаходили тут притулок. Пурхали крикливі чорнолобі сорокопуди, мухоловки, піночки. Десь зовсім близько насторожено стрекотіла сорока.

Вузька стежка тягнулася по дну балки і губилась у чагарнику за поворотом. Увійшовши в міжгір'я, хлопці зразу ж опинилися немовби в іншому світі. Не чути було гуркоту морського прибою. Якийсь особливий спокій оточив їх.

— Лисеня! Он, руде, — раптом прошепотів Вася.

Ботаніки зупинилися. Вони побачили звірка, який причаївся в кущах. Добре було видно його гостреньку мордочку і насторожені вуха. З-за свого укриття лисеня теж з цікавістю стежило за невідомими людьми.

— От би спіймати такого для живого кутка, — сказав Толя.

Хлопці порадились. Швидко визрів план дій. Вася пробирається кущами справа, з лівого флангу атакує звірка Толя, а Рая повинна була вартувати на стежці.

Цей чудовий план був несподівано зірваний. З кущів раптом виплигнув Шустик. Почувши звіра, собака з голосним гавканням кинувся до нього. Лисеня шмигнуло у терник. Хлопці пішли за ним. Нещадно дряпаючи руки і обличчя, забрались у густий колючий чагарник і побачили там звичайну лисячу нору. Зверху сховище було прикрите плоскою глибою черепашника. Камінь надійно приховував житло рудої розбійниці від стороннього погляду. Відтіля, з-під землі, доносилося шалене вищання Шустика. Вхід у нору був досить великий, туди можна було пролізти рачки. Шустик продовжував вищати. Треба було виручати кудлатого друга.

Не роздумуючи, Вася поліз у нору і несподівано опинився в просторому підземеллі, де можна було підвестися навіть на ноги.

— Сюди! Печера! — крикнув він.

В нору проповзли Рая і Толя. їх одразу ж обдало сирим затхлим повітрям. Десь зовсім близько гавкав Шустик. В абсолютній темряві, штовхаючи один одного, друзі поспішали до собаки. І раптом стало тихо. Почувся шурхіт піску. Ось і Шустик, він треться біля ніг.

— Ходімо до виходу, — запропонував Толя. — Ну її, цю лисицю.

І вони пішли. Шустик стиха скавчав: йому, мабуть, добре дісталося від рудої.

— Куди ж поділася лисичка? — поцікавилась Рая.

— Сховалась. Є де. Он яка норища. Справжня тобі печера, — відповів Вася.

В темряві діти часто натикалися на якісь слизькі виступи, падали, йшли довго. Але виходу не було.

— У кого є

1 ... 9 10 11 ... 14
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вітрів кут», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вітрів кут"