Читати книгу - "Сліди на тротуарі"

трохи коштів. Між іншим, і для оплати тренера. Маємо змогу збиратися двічі на тиждень. Ти, Валерію, зможеш двічі? За одну академічну годину матимеш дванадцять карбованців. Отже, в місяць набереться щось близько двохсот. Небагато, а все ж згодяться.

Валерій навіть розгубився. Ще ніколи не заробляв він жодної копійки і не сподівався, що саме бокс вважатимуть роботою, за яку слід платити. От здивується Федір Прокопович! А Пилосос? Ха, здорово, дідько його забери!

При згадці про Пилипа Городинського мимоволі виникає в пам'яті квартира Чорнопудренка, дівча, підстрижене по-хлопчачому… В ту ніч, коли він бенкетував на чужі гроші, Люда, як завжди, називала його Першою Рукавичкою, але вона іронічно посміхалася. От якби хтось тільки на хвилину привів її сюди і щоб вона на власні вуха почула: «За одну академічну годину матимеш дванадцять карбованців…» Чуєте, за «академічну»? Таке вам снилося?»

Він усе ще не відповідав на запитання Молибоги, і важко було зрозуміти, які думки стримували його.

Петро нагадав.

— Двісті це, звичайно, малувато. Я, наприклад, двісті на тиждень заробляю. Але як по годинах розкласти…

І знову говорив Молибога:

— А хто сказав, що Валерій на двісті житиме? Він тепер член нашого колективу, і ми мусимо подбати… Основне, звичайно, це те, що Валерій тренер. А підробити ми йому завжди дамо. — Микола Молибога міг би назвати багато місць на будові, де не зайвими були б руки Валерія, але стримався.

— От що, Валерію, приходь до нас на будівельний майданчик. Познайомишся з місцевкомом. Одразу ж і договір з тобою складуть… Прийдеш?

Валерій кивнув головою.

Надів калоші, замотав шию шарфом, покрив голову кепочкою. І все ж пальта в руки не брав, шарив очима по спинках стільців, чогось шукав. Ага, він шукав свого піджака. Та ось неприємна згадка тінню лягла на обличчя. І вже у пальті відчував себе так, ніби воно з чужого плеча. «Завтра… неодмінно завтра ж добути ті нещасні сто п'ятдесят, плюс один процент, ні, два проценти і забрати у Чорнопудренка піджак. Але де, де їх добути, в кого позичити?»

Біля самого будинку, під ліхтарем, Валерій раптом побачив ховрашкову шубку, а поруч з ним — чорне пальто. Це були вони… Стояли з піднятими комірами і про щось розмовляли.

— Ось ти нарешті! — вигукнув Пилип Городинський, угледівши Валерія. — Ну й хлюст! Дивися, Людо, він ще й тверезого вдає! Так, так, пройдися по одній дошці…

Люда обізвалася докірливо:

— Ех ти, Перша Рукавичка! Без нас…

Валерій зупинився за півкроку від них.

— Добрий вечір! Яким це вітром занесло вас на мою вулицю?

— Чуєш, Людо? Він не догадується… Та ми, йолопе, більше години тебе дожидаємо.

— Що ти сказав?! — тіло Валерія напружилося, як на рингу.

— Тебе, кажу, дожидали більше години. — Пилип не насмілився повторити образливе слово, він досить виразно уявляв собі силу кулаків Валерія.

— Ні, я більше не можу… — стукотіла каблучками Люда. — Ви будете сваритися, а я мерзнутиму! Кажи йому, Пилипе, в чому справа, не тягни. І гайда кудись грітися…

— Сама винна, — буркнув Пилип. — Тебе ж запрошувала мати Валерія в кімнаті посидіти, не захотіла…

— Ви й дома в мене були?!

— Були, були. І піджак твій матері принесли. Пилипе, пробач, але я сама, мабуть, краще все поясню.

Валерій стояв приголомшений, ніяк не міг збагнути, чому раптом піджак опинився у них. Адже Чорнопудренко вимагав від нього, Валерія, тримати все у таємниці…

— Що ви там матері наговорили? Що вона знає?

— Ага, боїшся? Матері боїшся, а до друзів з кулаками лізеш, — захихикав Пилип Городинський.

Люда насунула йому кепочку на самий ніс.

— Ну що тут смішного? Не бійся, Валерко. Все гаразд. Нічого ми їй не сказали. Вийшло досить вдало. Ми на поріг з піджаком, а вона питає, скільки чистка коштує. Пилипові лишалося тільки сказати, що ти заплатив наперед, оце й усе.

— Ні, не все. Ще розповіла нам мати про твоїх нових друзів з будівництва… — Пилип багатозначно замовк.

— Друзів? Нехай і так… Я їх боксу навчаю, — якось нехотя пояснив Валерій, — але це дрібниці… Ви мені скажіть краще про… піджак. Звідки довідалися?

— Ой, невже немає іншого місця для розмови, я гину… Пальцями вже не можу поворухнути… — скаржилася Люда. — Як дізналися? Дуже просто. Чорнопудренко нічого не приховує від своєї племінниці. Зрозумів?

— Здорово твій дядечко зустрів Першу Рукавичку. — Пилип роблено співчутливо зітхнув. — Ні, я не схвалюю його вчинку. Тому й заплатив за тебе… Так от, Перша Рукавичко, борг йому повернуто, і кінці у воду… Про все інше поговоримо… в теплі. Людо, в «Абхазію»?

— Куди хочете, аби зігрітися.

Валерій не поворухнувся. Тоді Люда, мов кицька, притулилася до нього.

— Хоч на півгодинки… Я так скучила…

Волосся Люди, що вибивалося з-під берета, пахло знайомими Валерію духами, її гарячі пальці гладили руку хлопця.

— Не можу, віриш? — слабо протестував Валерій, відчуваючи, що і йому хочеться побути сьогодні з нею, посидіти поруч і по-доброму, а не так, як в той останній вечір у Чорнопудренка, поговорити. Кінець кінцем вони були близькими.

— Я зовсім без грошей, — признався нарешті Валерій.

Люда повисла на його руці.

— Так би й казав відразу. У Пилипа повні кишені, він частує.

— Я не звик…

— Цить! Ні слова більше, — Люда затулила йому рота рукою, і Валерій знову відчув ті самі пахощі, що й від її волосся.

Деякий час так і йшли — Валерій з Людою попереду, а Пилип — за ними. Але на Хрещатику Пилип безцеремонно заволодів лівою рукою дівчини. Перехожі давали дорогу трійці, яка, очевидно, дуже кудись поспішала, бо ні на кого і ні на що не звертала уваги.

В ресторані «Абхазія» як у бані. Душно і пахне