Читати книгу - "Російські казки"

то сидить?

У солдата серце похололо, ледве додолу не гупнув!

— Це він, — закричали чорти, — тільки що з ним робити? Його ж не дістати!

— Не дістати! Біжіть роздобудьте недогарок, який без благословення запалений був.

Миттю притягли чорти недогарок, наклали дров під самим комином і запалили; високо вдарило полум’я, гаряче солдату стало — то ту, то іншу ногу під себе підтягує. «Ну, — думає, — смерть моя прийшла!» Раптом на його щастя півні заспівали — чорти пощезли, відьма на долівці розпласталась, солдат зістрибнув із комина та мерщій вогонь гасити. Загасив, прибрав усе до ладу, купецьку дочку в труну поклав, віком накрив і взявся псалтир читати.

На світанні приходить купець, прислухається — живий солдат чи ні? Почув його голос, відімкнув двері й каже:

— Здрастуй, солдате!

— Здоров’я бажаю, пане купець!

— Чи благо ніч минула?

— Слава Богу, нічого поганого не бачив!

Купець дав йому півтори сотні рублів і каже:

— Багато ти попрацював, солдатику! Потрудися ще: приходь сьогодні вночі, відвези мою дочку на цвинтар.

Повернувся солдат додому.

— Ну, онучку, що Бог дав?

— Нічого, дідусю! Купець велів приходити вночі його дочку на цвинтар одвезти. Іти чи ні?

— Підеш — не житимеш, і не підеш — не житимеш! Однак треба йти: так ліпше буде.

— Що ж мені робити? Навчіть.

— А ось що! Як прийдеш до купця, у нього все буде приготовлене. О десятій годині почнуть родичі з небіжчицею прощатися, а потім наб’ють на труну три залізні обручі, поставлять на дроги[3], об одинадцятій скажуть тобі на цвинтар везти. Ти труну вези, а сам пильнуй: лусне один обруч — не бійся, сміливо сиди; лусне другий — ти все сиди; а як третій лусне — мерщій стрибай через коня та крізь дугу й біжи задом. Зробиш так, то нічого тобі не буде!

Солдат ліг спати, проспав до вечора і вирушив до купця. О десятій годині почали родичі з небіжчицею прощатися; потім почали залізні обручі набивати; набили обручі, поставили труну на дроги:

— Тепер їдь, солдате, з Богом!

Солдат сів на дроги й поїхав; спочатку віз помалу, а коли з виду зник, припустив щодуху. Скаче, а сам на труну поглядає.

Луснув один обруч, за ним другий — відьма зубами скрегоче.

— Начувайся, — кричить, — не втечеш! Зараз я тебе з’їм!

— Ні, голубонько! Солдат — людина казенна; їх їсти не дозволено.

Ось луснув останній обруч — солдат через коня та крізь дугу й побіг задом. Відьма вискочила з труни й кинулася навздогін; напала на солдатів слід і по тому сліду повернула до коня, оббігла навколо нього, бачить, що нема солдата, і знову в погоню. Бігла-бігла, на слід напала і знову повернула до коня… Геть збилася, разів десять до коня поверталася; раптом півні заспівали, відьма так і простяглася на дорозі!

Солдат підняв її, поклав у труну, забив віко й повіз на цвинтар; привіз, укинув труну в могилу, загорнув землею й повернувся до купця.

— Все, — каже, — зробив; беріть свого коня.

Купець побачив солдата й очі витріщив:

— Ну, солдате, я багато знаю; про дочку мою й казати поготів — дуже вже хитра була; а ти, либонь, більше за нас знаєш!

— Що ж, пане купець, заплатіть за роботу.

Купець дістав йому двісті рублів; солдат узяв, подякував йому й пішов пригощати свою рідню. На тих частуваннях і я був; дали мені вина корець, моїй казці кінець.

Відьма і Сонцева сестра

У якомусь царстві, в далекому державстві жили собі цар і цариця, у них був син Іван-царевич, від народження німий. Було йому років дванадцять, і пішов він якось на стайню до свого улюбленого конюха. Конюх той розповідав йому завжди казки, і тепер Іван-царевич прийшов послухати його казочку, та не те почув.

— Іване-царевичу! — сказав конюх. — У твоєї матері скоро народиться дочка, а тобі сестра; буде вона страшною відьмою, з’їсть і батька, і неньку, і всіх підначальних людей; тож іди, попроси у батька найкращого коня — мовляв, покататися, і їдь звідси світ за очі, якщо хочеш від біди втекти.

Іван-царевич прибіг до батька і зроду вперше заговорив з ним; цар так зрадів цьому, що й не питав, навіщо йому добрий кінь потрібен. Мерщій наказав щонайкращого коня зі своїх табунів осідлати для царевича.

Довго-довго він їхав; приїхав до двох старих швачок і просить, щоб вони взяли його до себе жити. Старенькі відповіли:

— Ми й раді б тебе взяти, Іване-царевичу, та нам недовго жити зосталося. От доламаємо скриню голок та вишиємо скриню ниток — зразу й смерть прийде!

Іван-царевич заплакав і поїхав далі. Довго-довго їхав; під’їжджає до Вернидуба і просить:

— Прийми мене до себе!

— Радий би тебе прийняти, Іване-царевичу, та жити мені лишилось небагато. От як повириваю всі ці дуби з корінням — тут і смерть моя!

Ще гіркіше заплакав царевич і поїхав усе далі й далі. Під’їжджає до Вернигори, став його просити, а він у відповідь:

— І радий би тебе прийняти, Іване-царевичу, та мені самому жити недовго. Бачиш, поставили мене гори вергати; як упораюсь із цими останніми — тут і смерть моя!

Залився Іван-царевич гіркими слізьми і поїхав ще далі.

Довго-довго їхав; приїхав нарешті до Сонцевої сестриці. Вона його прийняла до себе, годувала-поїла, як за рідним сином ходила. Добре жилося царевичу, а все ні-ні та й зажуриться: захоче довідатись, що в рідному домі діється. Зійде, бувало, на високу гору, подивиться на свій палац і бачить, що все