Читати книгу - "Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин"

видно, що ви не уступаєте один другому в остроті зубів і в іскустві уживати їх. Одпочиньте собі трошки, а я тим часом приведу сюди старого приятеля, пастуха од овець, щоби він вас вилікував.

Два осли

Ішли два осли з вантажем: на одному була сіль, а на другому — губка. Перший осел ледве ноги волочив, а другий ішов легко й весело. Довелось їм переходить через річку. От той осел, що на ньому була сіль, зупинився в воді і почав купатись; він то лягав, то вставав. Так він робив до тих пір, поки розтала-вся сіль. Тоді осел вийшов з води веселий і побіг швидко.

Другий осел, дивлячись на першого, і собі почав купатись у воді. Та що довше він купався, то важчою ставала його клажа. Губка набралась води і стала важка, так що другий осел ледве ноги волік.

Два цапи

Два упертії цапики подибались раз на вузькій кладці, поставленій через глубокий потік. Обом перейти через кладку не було можна; треба було котрому з них вернутися назад і почекати на березі потока. Но они не хотіли. Один з них сказав: «Уступись мені з дороги!» Другий відповів: «Овва, який мені великий пан! Уступися сам!» — «Ні, братику, я старший від тебе, і мені уступити тобі, молодшому? Ніколи в світі!..»

Тут оба, не думаючи довго, зачали битися головами, зчепилися рогами, оперлись о кладку ногами і дуцкались. Но кладка була мокра, оба поховзнулися і полетіли просто в воду!..

Дві білки і лисиця

Дві білки знайшли горіх і повадилися між собою.

— Він мій, — сказала перша білка, — бо я його перша увиділа.

— Ні, він мій, — кричала друга. — Я його підняла.

Услухала сей спір лисиця.

— Не вадьтеся, — сказала вона, — я помирю вас!

Стала між білками, розкусила горіх і сказала:

— Сія половина належить тому, хто увидів горіх, сія же — тому, хто його підняв; а зерно — мені: за те, що я вас помирила.

По сих словах передала білкам порожні скорлупи, зерно ж положила собі в рот і втекла.

Де ліпше жити

Сільська муха летіла в город, а городська муха летіла в село. На дорозі вони зустрітились і завели між собою розмову: «Куда ти, сестро, летиш?» — «В город», — одмовила сільська муха. «А з якої причини ти мандруєш з села?» — «Та набридло жить в селі, там люди невчтиві». — «А їжі там багато?» — «Та їсти там є що; як залетиш на кухню, то хоч розпережись; тіко їжа проста, не дуже смачна. Тіко й одведеш душу, як до сметани доберешся». — «А хіба там сметану не накривають?» — «Та вони хоч і накривають, тіко так нещільно, що можна підлізти і наїстись, бо вони прикривають ганчірочкою. А бува іноді упадеш невзначай в сметану, так баба зачепе ложкою мене і вмісті з сметаною шльопне на долівку так, що, бувало, мої подруги наїдяться сметани, і я опростаюсь і останусь жива». — «О, сестро, в селі, значить, краще жить, а в городі — не доведи, Господи, там без привички з голоду загинеш. Там все під замком. Коли пани сядуть чай пить, так ото нищечком підкрадешся до варення, почнеш смоктать і невзначай увалишся в те варення, так паня витягне мене з варення, обсмокче і викине за вікно. А як очутишся надворі, так уже нескоро втискаєшся в хату. Вікна запинають дротяною сіткою або канвою. Тоді тіко й вскочиш у хату, як хто іде в двері, ото за ним і собі влетиш. А коли нас назбирається в хаті штук на сорок, на п’ятдесят, так вони гонять нас з хати або становлять тенети, якісь липучі листи або ядовитий порошок розсипають. Яка не вспіє вискочить з хати, так очманіє і загине. І інші ставляють скляні верші. Туда влетиш, а відтіля уже не вискочиш». — «А я, бач, думала, що в городі жить веселіш, бо там люди багаті, смачну їжу вживають». — «Ні, сестро, гарно там жить, де нас нема. Вертайся краще в село, коли тобі іще не докучило жить».

Полетіли обидві мухи на село.

Джміль і бджола

Навесні сонечко пригріло, але ще ні заморозь добро не пустила, ні сніги не стаяли, от лише що ледве лоза та іва попукала. Схопився джміль — та до бджоли, крутиться та гуде: «Ву-у-у-у! Женімся».

Бджілка слабенька, звичайно як з весни, вимовляє ся: «Най но, — каже, — в осені, як ся доробимо!»

Настала осінь. Джміль живився де попало через літо, а про зиму і не гадав. Прийшлося в осені, сидить у норі, бо нема де поживитися, щоб хоч до Покрови добідити.

Бджола назбирала в лісі досить меду і на зиму та й веселенька собі прилітає на витрішки до джмеля і каже: «Ну-у-у-у! Поберімся!»

А джміль голоден, ледве відозвався: «Вмираю!»

Та не довго і дихав.

Диня і дуб

Росла єдна диня горі дубом. Звідала дуба: «Кілько тобі років буде?» — «Сто років я маю!» — каже дуб. «О, — каже диня, — як ти слабо ростеш! Я тебе перейду, перерощу тя сього літа. Ци видиш ти, якоє на мені великеє листя, який красний, великий цвіт маю? А кілько жолуди треба єдному вепреві, аби ситий. А з мене буде єдна диня, та й буде вепер ситий».

І переросла диня дуба.

Завіяв вітер студений од сівера. Каже дуб, звідує диню: «А як ся ти маєш, царице-кегине дине?» А диня каже: «Я лише обсталася диня». Бо мороз її ізморозив, та вже упала.

Ото є наподоб’є чоловіка, котрий скоро багатіє, а єден тихо ґаздує собі. Тот, ги дуб, тихо росте. А скороє ґаздівство так єм-ко росте, як диня. Тот пошов, понабирав гроші та начинив собі великі будовлі, айбо прийшов час, яли гроші просити, гроші не било оддати, а будовлі пак позабирали у гроші, а у нього нич не обстало.

Дід, баба і вовк-колядник

Жив собі дід та баба. Жили вони не в селі, а хатка їхня стояла в дрімучому лісі. От прийшло свято Різдво. Дід і баба приготовилися і ждуть колядників. Ждали вони, ждали, — ніхто до них не йде: хата далеко від села. І зажурилися старі. Але чують: хтось стука. Дід і баба зраділи, до вікна біжать. Але чують:

— Дозвольте колядувати!

Дід і баба в один голос:

— Колядуйте!

Раптом товстий голос каже:

— А в діда, діда перва ягничка,

Друга теличка,

Третя баба,