Читати книгу - "Птахи з невидимого острова, Валерій Олександрович Шевчук"

в які вплетено гачки, а після того примусили присягати на євангелії та хресті. що, доки світ світом, не втече. «Я не зламав присяги, — думав він, дивлячись на змощений і напружений карк довбиша, — я не втік!»

За Олізаром ішло двоє вартівників з походнями і з поворозом, а позаду — усі решта, урочисті, холодні й похмурі.

Олізар звів очі вгору, де розсипалися по небі великі зорі і де гуляли хвилі мороку. Йому захотілося помолитися, хоч за ці вісім років відвик молитися. Той рух, однак, було спостережено, рвонулася петля й пригнула йому голову.

Ішов і черпав носками росу — сльози всіх отих грішників, по тінях яких ступав. Він сам відчувся грішником, бо чи ж кращий за тих, що ними начинено землю? Дав присягу на рабство, а в грудях у нього не пригасав вогонь волі: дивний світ, дивна трава й сльози на ній, і ніч оця широка, яка накинула на шию зашморга, і біла туга його, як скулений у грудях хорт. Сльози потекли йому по лицях: онде він, онде той край, у який кличуть його сонце, зорі й місяць, шелест листя, дзвін цвіркунів та спів пташок! Адже всі дороги тягнуться в одне місце, всі дороги, хай і крутяться, й плутаються, ведуть до дому отнього; дім отній — це спокій знайдений, здобутий і відслонений; дім отній — це змога згасити в тілі незбутню втому. Здалося Олізарові, що його знову засадять за весло; сяде він і гребтиме, і все життя його зведеться до того самого: гребти, їсти і спати.

— Відпустіть мене! — зойкнув він.— Я ціле життя молитимуся за вас! Звільніть мене, бога ради!

Він похлинувся словами, бо петля стяглася на його горлі. Захрипів і витріщив, скільки міг, очі.

10

Вони опинились у великій стодолі, але в ній немає: жнива, стодола дощата з золотими плямами сучків, що як очі чи ті загадкові ґудзики, котрі світилися скрізь. Перед ним — драбина, внизу — коловорот, збоку — стіна, на якій висять прищепи, стискачі, кайдани, чепи, рвачі, маски з двома рогами й залізними дудками н роті, колодки, миси на ніжках для сірки й олива, канчуки-четверики й трояки з залізними нацвяхованими булавицями, гачками й шипами, вірьовки, кинджали й гроти з криці [5] — це начиння він уже бачив у країні невірних. Холодний піт оросив йому чоло, і ось він, ось — жах, жук отой, що повзе, чорний, лапатий, клейкий, рогатий на десять щелеп, — пін повзе в криваві рури серця, і воно починає кипіти. Олізар упав на коліна, хотів просити й молити, але зашморг зчавив горло. Жовніри перекинули повороза через горішній щабель драбини й потягли: Олізар поволікся по приступках. Вартівники міцно кріпили свої кінці, два інші прив'язували Олізарові ноги до коловороту. Зарипіло сухе дерево, Олізара почало тягти, витягати, і витягся в нього з горла, як довгий чорний вуж, крик, бо вже нічого не було навколо, тільки вариво, в якому крутили розпеченого червоного меча. Він вив і кричав: «Я все! Я все! — чорний вуж стогону вилазив з нього й вилазив.— Я все зроблю!» — кричав він чи стогнав, наїдався того варива, очі його дико крутилися, бо не було в нього вже тіла, тільки оте червоне вариво і розпечений до червоного меч.

Коловорот зупинився, й поворози ослабли, Олізар випустив із себе глибоке зітхання, і тільки тоді покотилися з очей сльози. Великі сльози полегшення.

— Хотіли щось сказати? — почув він князевий голос— Чи визнаєте вину свою?

— Визнаю свою вину, — швидко сказав він.

— Яка ж ваша вина?

— Все, що зволите, то і є моя вина, — так само швидко відказав Олізар.

— Ви хотіли тікати?

— Я хотів тікати.

— Чому?

— Хотів додому. Вісім років пробув у неволі. Я хотів побачити старого батька й матір свою.

— Чи не присягали ви, що ніколи не позбудетесь невільницького стану?

— Присягав, — сказав він крізь сльози.

— Ви ж навіть не розповіли нам до кінця своєї казки! — вигукнула пані Павучиха.

— Велика кара чекає на того, хто зважиться покинути це обійстя, — сказав Розенрох.

— Велика кара! — крикнули, як ворони, вартівники.

— Кара! — відгукнулися тонкі голоси дівчат.

Розв'язали поворози, й Олізар покотився по драбині вниз. Перечепився через коловорот і впав лицем на м'яку, сиру землю.

— Чи помітили ви, що тут з вами обходяться милосердно? — спитав князь.

— Я зроблю все, що накажете! — пробурмотів Олізар.

— Може, вам нас жаль? — вкрадливо спитав князь.

— Мені жаль себе, — відказав Олізар.

— Те життя, що було за мурами, ви вигадали? — спитав, дивлячись на нього палаючими очицями, Розенрох.

— Я його вигадав, — відгукнувся Олізар.

Князь поплескав його по плечі.

— То тільки казка, авжеж? — спитав м'яко.— Цікава, це так, але всього того й справді не може бути. Я вами задоволений, ви не такий упертий і затятий, як це буває. Серед нас вам житиметься непогано. Ми навіть згодні повернути все, щоб було вам у нас звичніше…

— Я не зовсім вас розумію, пане Білинський, — сказав Олізар.

— Учинимо так, щоб були задоволені ви й ми, щоб переконалися: ми до вас милосердні. Посадимо вас за весло!

— Хочемо дослухати вашу оповідь, — докинула пані Павучиха.

— А після того? — спитав з надією Олізар.

— Після того? — перепитав князь і обвів усіх поглядом. Вартівники всміхнулися, хоч в очах у них плавала крига. Олізар здригнувся.— Чи знаєте, пані Павучихо, що буде після того? — спитав, князь.

— Тоді ми вас відпустимо, — сказала стара добродушно.

— Ви забуваєте про море вічної згуби, — мовив Розенрох.— Я зробив підрахунки й виявив, що воно має бути не далі, як за цими стінами. Для того, щоб визначити точну відстань, треба трохи попрацювати головою: відрахувати з року всі нещасливі цифри, додати до того відомі індиктіони, а тоді відняти число року біжучого. В остачі лишиться число відправне, воно, коли забрати від нього число днів, що залишилося прожити в цьому році, а додати число днів прожитих, і визначатиме відстань до того моря. Ви мене розумієте, пане Носиловичу? Море вічної згуби кличе людей і духів, воно поглинає усіх, а передусім мандрівників. Чи не людинолюбно буде з нашого боку застерегти вас од того? Вища воля, пане, у відсутності її, в розумінні, що вона непотрібна і що найліпше вбити її в собі самому. Тоді зникнуть зайві забаганки і зваблення