Читати книгу - "Пітьма вогнища не розпалює... Том 1, Олександр Павлович Бердник"

у бричці та кілька вершників. Унтер-офіцер, побачивши хлопця в довгій шинелі з будьонівкою на голові, скочив з коня, витягнув з кобури наган.

— Руки вгору, комунівська шкура!

Павло слухняно виконав наказ. Унтер обшукав його, знайшов у кишенях шинелі чистий зошит, кілька олівців (все це хлопець купив у селі Старе, минаючи його). Більше нічого при ньому не було. Зошит і олівці чомусь дуже розлютили унтера, його жовті очі метали іскри:

— Большевицький шпійон, не інакше! Признавайся, гад, тут тобі й амба!

Хлопець від страху не міг вимовити й слова, а унтер потягнув його до сосни, готуючись розстріляти. І тут втрутився офіцер, котрий весь час мовчав, слухаючи багатоповерхові матюки свого підлеглого. Почувся владний наказ:

— Зачекай!

Офіцер важко зійшов з брички на піщану дорогу, підступив до Павла. Довго й уважно дивився в очі хлопця. Потім засміявся й промовив:

— Цей юнак навіть курки не зможе вбити! Облиш його, дурню, в спокої! Чи не досить нам крові? Іди, хлопче, іди та не попадайся нікому на дорозі! Та скинь ось цю шкуру, не дражни бродячих собак...

Унтер, скрегочучи зубами, одступився, заховав нагана до кобури. Павло, не чекаючи повторного наказу, чимдуж чкурнув додому.

Оповідаючи цю історію, він все не міг збагнути, чому унтер офіцер, нібито простий чоловік, по всьому видно, селянин, так спрагло жадав його вбити, а «біла шкура», золотопогонник одразу заглянув у його потаємну глибину, розгадавши навіть характер хлопця (батько, справді, навіть курки не міг зарізати, мати завжди ходила для цієї справи до сусідів)?!

Так завершилася для Павла громадянська війна. Далі — праця з батьком у кузні, оволодіння ремеслом та майстерністю. Замовлень була гора: селяни отримали землю, почався неп, на широких просторах країни закипіла праця, даючи небувалі плоди.

...Тим часом Марія, випущена з буцегарні, залишалася в Києві, влаштувавшись нянькою до якоїсь єврейської родини. Закоханий комендант все наполягав на одруженні, здається, справа йшла до завершення, проте трапилася химерна подія, що визначила подальшу долю не лише молодої дівчини, але й зумовила мою появу в світі цьому.

Марії під Новий рік приснився сон. Нібито йде вона по мосту з дитям на руках (немовля буцімто комендантове). Коли це їй назустріч батько — Василь Олександрович. І каже:

— Залиш це баланеня (прізвище коменданта — Балан) і йди вниз, до води. Там тебе чекає Павло, щоб перевезти на той бік...

Марія передала немовля на руки батькові і пішла скелястою стежечкою вниз. Там її зустрів Павло з веслом в руках, посадив у човна і відштовхнувся від берега. Довго пливли вони, потім знялася буря, перевернула хистку посудину. Павло підтримував її, вона підтримувала його, і так вони добралися до протилежного берега...

Стара єврейка, вислухавши новорічний сон Марії, авторитетно заявила:

— Пом’янете моє слово — цей хлопець Павло буде вашим чоловіком...

А в Марії навіть думки такої раніше не було — ходить якийсь там сусідський юнак до батька, хай собі ходить! Але щоб одружитись?

Вона провідала батьків у Кілові. І тут зустрілася з Павлом. Диво дивне — в перший же вечір хлопець запропонував їй стати дружиною. І друга дивина: Марія одразу ж дала згоду, забувши свого коменданта, київські найми і все, що з нею відбувалося в столиці.

І Павлова родина, й Марусина були рішуче проти їхнього одруження. Навіть спокійний, поміркований Василь Олександрович заявив: «Краще б я побачив тебе в труні, аніж у коваля в дворі!» Чому такий опір, звідки він? Чи, може, певні сили тієї структури, що тепер зветься ноосферою, психосферою, мурували перепони на шляху сестриної та моєї появи?! Жартую, звичайно, а все ж таки...

Павло з Марією, не очікуючи благословення батьків, майнули до Рогозова і там любесенько обвінчалися. Поставили усіх перед фактом.

У двадцять четвертому році народилася Оля, моя сестричка. Тоді ж батько подався в Ялту на заробітки: там після страшного землетрусу все було поруйновано, вимагалися робочі руки для відбудови. Повернувся з добрячими грошенятами — заробив біля п’ятдесяти карбованців. За три карбованці купив розкішні хромові чоботи, за сімнадцять — жовте шкіряне пальто, решту привіз матері. Ціни в ті роки були на диво низькі, гроші набули високої вартості.

Наступного року сім’я виїхала на «переселення». Вимагалося оживити неосяжні дикі поля на Херсонщині, обіцялося вільне господарство, необмежена ініціатива, високі прибутки. Не відаю — здійснилося щось з намірів моїх батьків та інших земляків, котрі залишили рідний край. Пам’ятаю лише: замість індивідуальних господарств почали формувати колективні, батько разом з кількома помічниками організовував технічну базу. Одного разу, переправляючи трактора зі станції до села Вавилове, він потрапив під зливу, тяжко захворів, і в нього одібрало ноги. То була страшна трагедія: молодий, сильний чоловік — непорушний, як гнила колода. Вилікував його якийсь херсонський дід — знавець трав та всіляких інших народних способів лікування. Суміш з баранячого жиру, вівса та ще чогось там повністю вигнала ревматичину недугу з батькових ніг, проте сліди залишилися на все життя: хворе серце...

Згодом наша сім’я переїхала до Києва, де батько влаштувався слюсарем на заводі Артема. На Херсонщині залишилися родичі — тітки, дід Василь з бабою Гапкою. Коли настав страшний тридцять третій рік, старий моряк помер від голоду. А втім, який він «старий» — всього шістдесят літ. Все, що міг десь заробити, дістати — сухаря, рибину, пшоно, — віддавав дітям, сам згасав, як свічка. Баба оповідала: ввечері сів за стіл читати книгу Каміла Фламаріона, не маючи в роті й росинки. Вранці дружина покликала його — він сидів біля погаслої свічки, схиливши голову на стіл, не відгукнувся. З опущеної руки випала книга «Про невідоме». Вій спокійно попрямував у невідоме... Вірив завжди, що цей шлях за межу життя — переміна «шкаралупи», як він висловлювався.

...Наша сім’я стала жити в Передмостовій Слобідці, був такий район в Києві на Лівобережжі, нині там Гідропарк. Невеликий півострів, оточений піщаними пляжами, мав кілька вулиць, я запам’ятав старовинні будівлі, незвичайну архітектуру. Поряд — знаменитий Ланцюговий міст, по ньому гуркотіли трамваї,