Читати книгу - "Зоряне вітрило, Сергій Тимофійович Кургузов"

— Сумнівну? Чому? — спитав я.

— А як інакше назвати спроби занурити клієнтів в анабіоз без достатньої перевірки кріопротекторів? Проте н такі спроби не розв’язують проблему. Час лише відсувається. Його не стає більше.

Всі мовчали, намагаючись збагнути, чим викликана роздратованість професора. Нарешті Ігреков пояснив:

— Без досить надійних кріопротекторів занурення живого організму в анабіоз — абсурд. Ви знаєте, як замерзає рідина? Кристали в живих клітинах руйнують їхні оболонки. Кріопротектори мають цьому запобігти. Але хто, запитаю вас, хто може сьогодні впевнено сказати, що остаточно дослідив властивості цих речовин?

— “Анабіоз”, “зупинити час”, “молодіти з кожним роком”… від усього цього голова йде обертом, — обхопивши голову руками, засміялася Наталя.

— А я знаю одне: зупинити час неможливо!

Певне, цей висновок видався моїм друзям надто сумним, бо професор підняв руку і рішуче сказав:

— Я проти! — і звернувся до мене: — Хочеш парі?

Знаючи здатність професора ставити все з ніг на голову, я завбачливо запропонував:

— Доведіть, що це не жарт! Що йдеться про час, який спливає на Землі, й мені не доведеться користуватися жодними кріопротекторами та вирушати з капітаном у мандрівки з гіперсвітловою швидкістю?..

— Так! Саме так! — лукаво всміхнувся професор. — За цих умов я й берусь уповільнити твій час. Звичайно, не на роки, але… У мене теж є одна умова… Якщо ти програєш…

— То?..

— То покинеш свою традиційну відмовку: “Мені не вистачає часу”?

Наталя захоплено заплескала у долоні. Спочатку я подумав, що за таких умов битися об заклад досить необачно, адже, чого гріха таїти, інколи ця фраза приховувала мою елементарну незібраність. Але потім, уважно обміркувавши пропозицію, збагнув, що нічим не ризикую: адже твердження професора не грунтується на жодному з відомих мені фізичних законів. Крім того, коли професорові все-таки пощастить це зробити, то у словах “не вистачає часу!” просто відпаде потреба.

…Минув рік. Я вже почав забувати про ту розмову, аж одного вечора одержав листа від професора Ігрекова. Він просив мене ЗНАЙТИ ЧАС і відвідати його на узбережжі, де він не лише відпочивав, а й займався науковими розвідками.

“Ми таки давненько не бачилися. При нагоді нагадаю і про парі”, — подумав я, під’їжджаючи до дачної зони Інституту нерозв’язаних проблем, яка простяглася вздовж морського узбережжя.

Ось і будинок професора. Я посигналив. Ніхто не озвався. Дивна річ! Невже професор змінив свою давню звичку виходити назустріч гостям? А може, просто захопився роботою?

За будинком крізь гілля дерев видніла якась дивовижна споруда, формою схожа на велетенську сріблясту кулю. Літаюча тарілка, чи що? Складалося враження, ніби на подвір’я професора впала з неба гігантська куля.

Обійшовши кулю по колу, я натрапив на досить великий отвір, що скидався на люк зорельота. Я підійшов ближче і враз люк з гуркотом прочинився. Переді мною виник побутовий робот моделі РП-237 з індексом “С”, що означало: здатний до самовдосконалення.

— Ві-та-ю вас, Андрію! — вимовив він, карбуючи кожне слово. — Я кі-бер-не-тичний по-мі-чник професора. Чекаю на вас.

— А де сам професор?

— Його не-має!

— ?!

— Він не до-че-кав-ся вас і по-їхав до міста.

Повернеться ранком. До вашої зустрічі все готове. Ваша кімната ось тут…

Кібер обережно переступив поріг кулі, запрошуючи йти за ним.

Це вже занадто! Професора немає вдома — чого не буває. Але пропозиція провести ніч у якійсь кулі видалася мені образливою.

— …Тут дуже затишно, — ввічливо сказав кібер, не помітивши мого невдоволення і додав: — На добраніч!

Я опинився у невеличкій кімнаті, стеля якої випромінювала приємне м’яке світло. Стіни були пофарбовані у спокійні тони. Крім ліжка, в кімнаті не було нічого.

…Чи не тому, що спав я не дуже спокійно (певне, вплинула цілковита тиша — всередині кулі не було чути навіть сплесків морських хвиль), ніч здалася мені па диво тривалою.

Вранці до мене долинув голос професора. Може, це мені вчулося? Але, розплющивши очі, побачив Ігрекова. Він весело плеснув мене по плечу, примовляючи:

— Прокинься, Андрію, годі спати! Чи знов тобі НЕ ВИСТАЧИЛО ЧАСУ?..

Протерши очі, я сів у ліжку. Зупинити іронічні докори професора можна було лише чимось надзвичайним, і я сказав:

— Через вашу ексцентричність, друже, мені не вистачає не лише часу, а й слів…

Аж тут професор, мов той малюк, що отримав цукерку, застрибав навколо ліжка, весело плескаючи в долоні.

— Стривай-но, стривай! Ти програв парі!

Я добре пам’ятав наші умови, і безапеляційність професора вивела мене з рівноваги:

— Програв? Але ж коли?

— Сьогодні! Сьогодні, любий, вночі!

Ігреков показав пальцем на стелю:

— Парадокс, заснований на теорії відносності! Я побудував цю кулю з метою вивчення гравітаційних впливів, та виявилося, що її можна використовувати як своєрідний примножувач часу!

Сон з мене як рукою зняло.

— Звичайно, Андрію, ти знаєш, — почав пояснювати професор, — що поблизу масивних тіл час рухається повільно. Отже, коли я спорудив сферу великої маси і поставив у ній ліжко, то з кожним повним обертом хвилинної стрілки почали відбуватися справжні дива: всі люди, в тому числі я, поїхавши у справах до міста, старішали рівно на годину, а для тебе час спливав повільніше. За годину твій вік збільшувався лише