Читати книгу - "Чи вірили греки у свої міфи?, Вейн Поль"

ніщо не дивує і не видається неправдоподібіпім, якщо боги дають цьому сповнитися”.

Иайрозповсюдженіша модальність вірування — це таїш модальність, коли вірять з віри іншого: я вірю в існування Токіо, куди я ще не їздив, бо не бачу, яке б то зацікавлення мали географи та агентства подорожей мене обдурювати’5. Така модальність може тривати доти, доки той, хто вірить, має довір’я до професіоналів або ж коли нема професіоналів, які б тут нав’язували свою волю; люди Заходу, або принаймні ті з них, хто не є бактеріологом, вірять у мікроби і множать заходи асептики з тих самих причин, що й азанде, які вірять у чаклунів і множать проти них магічні засоби передстороги: вони вірять через довір’я. Для сучасників Піндара чи Гомера істина визначалася або через щоденний досвід, або через оповідача правдивого чи лукавого; твердження, які залишалися чужі досвідові, не були ні правдиві, ні фальшиві; вони рівно ж ие були брехливі, бо неправда не є неправдивою, коли брехун нічого з цього немає і не завдає нам ніякої шкоди: вигадка, в якій немає жодного інтересу, не є брехнею. Міф був tertium quid, ні правдою, ні брехнею. Таким був би для нас Айнштайн, якби його правда не йшла від третього джерела, тобто від авторитету професіоналів.

У ті далекі часи такий авторитет ще не народився і не існувало теології, фізики або історії. Інтелектуальний світ був винятково літературним: справжні міфи і вигадки поетів почергово змінювалися у вухах слухачів, вони покірно слухали знаючу людину, не мали зацікявле-пості у тому, щоб відділяти правду від брехні і не дивувалися фантастичними вигадками, які не зустрічали спро-тиву авторитету якоїсь науки. Отож, вони так само уважно слухали правдиві міфи та вигадки: Гесіод змушений був здійняти галас і сповістити, що поети часто обдурюють, щоб вирвати своїх сучасників із тієї летаргії; бо Гесіод хотів побудувати на свою користь місцину правди, де вже більше не будуть говорити бозна-що про богів.

Довір’я, побудоване на вірі іншого, зі своєю асиметрією, справді могло слугувувати підтримкою для індивідуальних починань, які протиставляли свою правду помилці загальній або невіданню. Такс маємо із спекулятивною теогонією Гесіода, що не є одк(ювенням богів: Гесіод дістав знання про неї від Муз, тобто зі своєї власної рефлексії. Роздумуючи над тим усім, що говорять про богів і світ, він зрозумів багато дечого і може скласти справжній і повний перелік генеалогій: насамперед був Хаос і Земля, а також Любов; Хаос породив Ніч, Земля породила Небо і Океан, він мав сорок доньок, імена яких Гесіод називає: Пейто, Адмета, Янтея, вродлива ІІолідора тощо. Багато з цих генеалогій алегорії і складається враження, що Гесіод приймає цих богів — поняття поважніше, аніж мешканців Олімпа. Та звідки ж має він стільки точних свідчень та імен? Звідки складається так, що всі давні космогонії — це справжні романи? З асиметрії, яка характеризує пізнання на іншій вірі, Гесіод знає, що йому повірять на слово, і він поводиться так, як будуть з ним поводитися: віл перший вірить у те все, що приходить йому в голову.

Стосовно поважних проблем, пояснює “Федон”, якщо сам власними зусиллями не зумів знайти правди і якщо також не дістав одкровення якоіх>сь бога, залишається тільки прийняти те, що виглядає кращим, або ж повчитися в когось іншого, хто це знає40. Притаманне міфові “кажуть” змінює отже сенс; міф не є більше повідомленням, яке зависає в повітрі, природним джерелом, володарі якого відрізняються лише більшим успіхом чи спритністю: це привілея великих умів, повчання яких собі повторюють. “Кажуть, що як вмираєш, то стаєш, як ті зорі на небі”, стверджує один rejxni Арістофана, який чув розмови про мудрість, яку бережуть деякі тогочасні секти47.

Поряд із більш-менш езотеричним спогляданням, істина з віри мала інший тип героя — відгадувача таємниць; такою була фізика або метафізика, що народжувалася, тобто нічим іншим, як уявними початками західної думки. Робити фізику — означало знайти ключ від загадки світу48, оскільки загадка існувала, як тільки її раз спізнати, миттєво відкривалися усі таємниці, чи радше зникала таємниця, з наших очей спадала полуда.

Ось, скажімо, як грецька традиція малюватиме по-чатки філософії. Фалес перший знайшов ключ до усіх речей: “Вода є все”. Чи проповідував він єдність світу7, чи був він на тому шляху, який повинен був привести до монізму, до проблем Буття і єдності природи? Насправді, його теза, якщо вірити традиції, не була ні метафізичною, ні онтологічною, але радше алегоричною і... хімічною; речі походять з води, так само, як для нас морська сіль є створена із хлору та соди, а тому, що все є вода, усе минає, тече, змінюється, все пливе. Дивна хімія: яким чином гадає вона відновити різноманітність складників через одне-єдине просте тіло? Вона не має його на мсті; вона не є пояснення, але ключ, а ключ не повинен бути складний. Монізм? Навіть не це: не через монізм ми говоримо в однині про слово енігма — загадка. Отже, ключ не є пояснення. Тоді як пояснення дає свідчення про якесь явище, ключ змушує забути енігму, стирає її, займає її місце, так само, як чітка фраза затінює перше формулювання, що було нечітким, мало зрозумілим. Фалес не дає свідчення про світ у його різноманітності так, як це собі уявляла грецька філософська традиція: він дає справжній зміст того світу, який є “вода” і який заміняє загадкову неясність, яку відразу ж забувають. Бо забувається текст загадки, який послуговує лише для того, щоб дати її рішення.

Шукаємо пояснення, воно з’являється: ключ таємниці відгадується, і як тільки він розкритий, відразу ж вступає в дію: тут навіть не потрібні якісь аргументи: заслона падає, очі розплющуються, достатньо оголосити “Селам, відкрийся”. Кожен із перших фізиків давньої Греції усе відкрив, одним помахом; два століття опісля фізика Епікура буде ще одним романом такого жанру. Те, що може нам підказати думку про це, є діяльність Фрейда — дивує, що її незвичність так мало хвилює: ці невеликі за обсягом твори, які розгортають карту глибші психіки, без тіні якогось доказу, без жодної аргументації, без ілюстрації прикладами, навіть задля ясності, без жодної клінічної ілюстрації, без того, що могло б мимохіть показати, звідкіля Фреид узяв усе це і звідкіля він це знає; через спосте|>еження над своїми пацієнтами? Чи радше над самим собою? Не подивуємося, що цей навдивовиж архаїчний твір супроводжувався не менш архаїчною формою знання — коментуванням. Що залишається іншого робити, окрім коментування, иозаяк було знайдене слово загадки? Більше того, лише геній, лише поет, майже бог, може