Читати книгу - "Тарзан, годованець великих мавп, Едгар Райс Берроуз"

порушував мертвої тиші полудня джунглів, окрім жалібного плачу людського дитинчати.

4. МАВПИ

У лісі, на плоскогір’ї, в кількох кілометрах від берега лютував старий Керчак — ватажок мавпячого племені. Усі молодші й легші вагою мавпи, рятуючись від його гніву, видерлися на найвищі гілки великих дерев. Вони воліли важити життям на гілках, що вгиналися під ними, аніж лишатися віч-на-віч зі старим Керчаком під час одного з нападів його невгамовного шаленства.

Інші самці також повтікали вусібіч після того, як хребці одного з них хруснули у велетенських, вкритих піною щелепах ватажка. Одна нещасна молода самичка зірвалася з високої гілки І гепнулася на землю майже біля Керчакових ніг. З диким криком він накинувся на самичку, видер зубами величезний кавалок з її боку і, схопивши уламок гілки, люто замолотив її по голові й плечах, доки череп нещасної перетворився на кашу.

Ось він помітив Калу, що зі своїм дитинчам повернулася з полювання, не знаючи про настрій володаря, доки пронизливий застережливий крик мавп змусив її спішно шукати безпеки.

Але Керчак був у неї за спиною, і так близько, що, якби вона не зробила відчайдушного стрибка з однієї гілки на іншу, — настільки небезпечного, що мавпи рідко до такого вдаються, коли їх не жене страх, — він би вхопив її за ногу. Стрибок їй вдався, але коли вона повисла на гілці, дитинча, що чіпко висіло у неї на шиї, не витримало різкого поштовху, і самиця побачила, як маленька істота полетіла з багатометрової височини, крутячись та звиваючись, на землю.

Кала пронизливо закричала з відчаю і кинулася до немовляти, забувши про Керчака, та, коли вона притисла до грудей маленьке, скалічене тільце, життя вже полишило його.

Тихо стогнучи, самиця притискала до себе тільце дитинчати, і Керчак не кинувся до неї. Зі смертю дитинчати напад демонічної люті минувся у ватажка — так само раптово, як і почався.

Величезний Керчак був царем мавп і важив близько ста шістдесяти кілограмів. Чоло у нього було надзвичайно низьке й похиле, а маленькі очиці налиті кров’ю і близько посаджені біля широкого, плаского носа; його великі тонкі вуха були, втім, менші, ніж у інших мавп його племені.

То лиха вдача й могутня сила Керчака зробили його царем маленького племені, в якому він народився чверть віку тому. Нині Керчак був у повному розквіті сил, і у всьому величезному лісі, де він блукав, не те що жодна інша мавпа не насмілювалась оскаржувати його зверхність — інші великі звірі не чіпали його.

З усіх диких звірів хіба старий слон Тантор не боявся його — а Керчак лише його одного й остерігався. Коли Тантор сурмив, величезна мавпа з усім своїм плем’ям Квапилася дістатись якнайшвидше на дерева другої тераси.

Плем’я людиноподібних мавп, яким Керчак керував залізною рукою та вишкіреними іклами, налічувало шість чи вісім родин, і кожна з них складалася з дорослого самця, його самиць і дитинчат; отже, все плем’я налічувало близько сімдесяти осіб.

Кала була молодшою дружиною Тублата, що означає “Зламаний Ніс”, і дитинча, яке розбилося, було її первістком, бо їй було дев’ять чи десять років, не більше.

Хоч молода ще, Кала була дебела й сильна, являючи собою чудову, добре збудовану тварину з округлим, високим лобом, що означало розвинутіший розум, аніж у більшості її одноплемінників. Вона більше, ніж інші мавпи, спроможна була переживати материнську любов і горе.

Однак це була мавпа, величезний, хижий, жахливий звір із породи горил, але розумнішого виду, що в поєднанні з горилячою силою робило її одноплемінників найстрашнішими з усіх чотирируких родичів людини.

Коли мавпи побачили, що Керчак переказився, то повільно спустилися зі своїх сховків у верхівках і заходилися кожна коло своєї, урваної Керчаковим гнівом справи.

Дитинчата бавились і пустували собі між кущами та деревами. З дорослих хто лежав, спочиваючи, на м’якому килимі мертвої гнилі, що вкривав землю, а хто підіймав уламок гілки й грабався в землі, шукаючи комах та дрібних плазунів, адже то була частина їхнього раціону. Ще дехто лазив по довколишніх деревах, шукаючи плодів„горіхів, пташок та яєчок.

Так минуло близько години, а тоді Керчак поскликав усіх і віддав короткий наказ іти з ним до моря.

Пересувались мавпи по відкритих місцях, переважно по землі, йдучи слонячими стежками, що були єдиними проходами в густо сплетеній масі чагарів, ліан та дерев.

Але серед низьких дерев вони рухалися швидше, перестрибуючи з гілки на гілку зі спритністю своїх менших родичів — маленьких мавпочок. І весь час Кала міцно притискала до грудей мертве тільце свого дитинчати.

Десь за полудень мавпи досягли пагорба, що височів над узбережжям, де стояла маленька хатина. Саме до тієї хатинки й прямував Керчак. Адже багато з його племені загинуло від грому, що його породжувала маленька чорна палиця дивної білої мавпи, яка спорудила це химерне лігвище, і Керчак твердо вирішив: він здобуде цю смертоносну зброю і дослідить усередині таємниче лігво.

Йому дуже-дуже кортіло встромити зуби в шию дивного звіра, якого він звик боятися і ненавидіти! І він уже не раз ходив з плем’ям на розвідку, вичікуючи момент, коли біла мавпа втратить обережність.

Останнім часом мавпи не лише не нападали, але й не потрапляли на очі людині, бо щоразу в таких випадках маленька палиця посилала громову смерть якому-небудь членові племені.

Сьогодні вони не бачили людини ніде, але зі свого спостережного пункту помітили, що двері до хатини відчинено. Повільно, нечутно, обережно поповзли вони крізь зарості до хатини.

Мавпи не гарчали й не видавали диких, лютих криків; маленька чорна палиця навчила їх поводитися тихо — вони боялися розбудити її.

Ближче, ближче підповзали вони, аж поки, нарешті, Керчак наблизився до дверей і зазирнув досередини. За ним стали двоє самців і Кала, яка досі міцно притискала до грудей мертве тільце.

Вони побачили, що дивна біла мавпа простяглася впоперек дерев’яної площини,