Читати книгу - "У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ, Іван Дмитрик"

зброю та полонених українців з Червоної Армії. Зразу після підписання договору до сіл Дверничок, Дверник, Лютовиська та інших почали прибувати вантажні авта з амуніцією, кулеметами, рушницями та іншою зброєю, здебільша радянської продукції. Один такий транспорт наша сотня перебрала у Ступосянах. Там було й кілька гарматок.

При кінці першого тижня вересня ми перейшли з Смереку до Струбовиськ і відбувши, як і в інших селах, віче з селянами, переночували і вранці вирушили через Приспіл і Криве у напрямі містечка Тісна, бо сотенний Веселий заплянував перемаршувати через Тісну, щоб продемонструвати польському населенню нашу силу. Щоб не йти через село Довжиця, ми перейшли через високу гору на схід від міста. В сотні були хлопці з Тісної, які добре знали терен. Вузькою лісовою доріжкою ми дійшли до потоку, що впадає до річки Солинка, яка перепливає через Тісну. Ліс кінчався і починалися поля, потім городи і перші хати Тісної.

Вийшовши на дорогу, ми йшли шахівницею у відступі по п'ять метрів між стрільцями. Наша чота маршувала як переднє забезпечення на сто метрів попереду, а наш рій, як стежа, йшов на сто метрів перед переднім забезпеченням із трьома розвідчиками ще на сто метрів перед нами. Ми добре розглядалися на всі боки. Було досить маркітно, але ми трималися виструнчені і горді. Мешканці повиходили з хат і щиро вітали нас. Жінки обдаровували харчами, чоловіки цигарками, та перестерігали перед німцями. Малі хлопці бігли юрбою за нами, намагаючись дотримати нам кроку. Напроти нас над'їхав поліцист з цього села і запитав про нашого командира. Ми спрямували його до заду, він поговорив з чотовим, потім з сотенним. Мабуть хотів переконатися чи ми справді відділ УПА, бо могли підшитися під нашу назву й більшовицькі партизани.

У селі Зубряче ми затримались на відпочинок. Тут нас радісно вітали і вгощали чим могли. Ніч перебули ми в селах Манів і Щербанівка, а вранці помаршували до Бальниці.

В селі наша розвідка, видаючи себе за більшовицьких партизанів, відбула переговори з словацькою частиною про передачу зброї для нашого відділу. Справа пішла гладко. Словацькі старшини обіцяли залишити зброю своєї частини в окопах, замаскувавши її землею і хмизом. Словаки нарікали на німців, хвалили "русов" і заявляли нашим стрільцям, що "єсме братні народ".

В селі дівчата зварили нам обід і випрали білизну. Перевели ми там також віче, на якому сотенний закликав селян допомагати нам визбирувати зброю. З такими закликами наша сотня зверталася до селян і в інших селах.

Коли кілька днів пізніше словаки залишили свої становища, наша сотня в бойовому порядку просунулася до кордону і ввійшла в словацькі окопи. Там були кулемети, ручні міномети, протипанцерні кріси, рушниці, великі скрині з амуніцією і ручними гранатами, різні роди піхотинських і протипанцерних мін та багато іншого.

Все це ми винесли з окопів і сховали в корчах та різних криївках. Опісля замовили двадцять возів у Бальниці та інших селах, навантажили на них усе це майно і попрямували до села Солинка, що лежить під самим словацьким кордоном. Тут придбали ще кілька возів рушниць та амуніції, що їх назбирали місцеві селяни. З Солинки ми перейшли до Розток Горішніх, що розкинулись між чотирма високими і стрімкими горами - Стриб, Руп Великий, Черенін і В'язіль. Люди жили тут спокійно. Як і в інших селах, вони приймали нас дуже щиро. І тут ми дістали багато зброї, мін, амуніції і кілька кулеметів.

З великим обозом ми вирушили до Струбовиськ. Перехід через гору В'язіль тривав цілий день і ми ввійшли до села тільки пізно ввечорі. Тут ми замовили інші вози і перевантажили на них увесь наш "крам". Раненько вже були в дорозі, але прийшли до Ветлини аж надвечір.

Довго по селах ми не затримувалися: поперше, було небезпечно, а подруге ми спішилися, щоб доставити зброю до табору. Мали багато клопоту з возами, бо вони ламалися під тягарем вантажу.

Наступного дня, залишаючи з боку села Береги Горішні і Березки, ми взяли напрям на гору Віпки. Але виїхати на неї не могли. В половині дороги коні послабли. Нам довелося вивантажити все добро, а господарів з возами відіслати додому.

Сотенний Веселий вислав зв'язкових до табору, а вслід за тим за кілька годин прибула до нас сотня новаків. Вони привезли з собою кілька тачанок запряжених кіньми і на них ми навантажили тяжкі скрині з амуніцією, гранатами та мінометами. Решту взяли на плечі. Йти було не легко. Треба було не тільки нести свій вантаж, але й час від часу помагати коням, які приставали.

Курінний Рен дуже втішився таким великим транспортом зброї. Це була для нього справжня несподіванка. Він оглядав кожну річ зокрема і все разом і дуже хвалив, бо дійсно було за що. Зброя новісінька, ґранати ще не розпаковані, так само амуніція. Курінний заявив, що тепер можна буде озброїти всі сотні новобранців, які приходили до табору переважно без зброї.

Потомлені поснули ми міцно в своїх колибах, в яких під час нашої відсутности квартирували новаки.

У таборі життя не змінилося, хоч було багато новин. Створено ще дві нові сотні. Всі вони день у день відбували рекрутський вишкіл. Сотня Байди перебувала й далі в терені. Тепер у нас був цілий полк війська.

Почули ми також прикру вістку - польовий суд засудив до кари смерти одного з наших інтендантів за крадіж харчів і хліба (понад 25 буханців), з якими в таборі було дуже скупо. Кара була така сувора, щоб відстрашити інших.

Теслярі мали багато роботи. Вони робили нові і переробляли старі вози на тачанки. А тому що фарби не було, їх малювали саморобною, з черниць. В таборових верстатах виробляли також в'юки на коней для перевозу мінометів і тяжких кулеметів. Табір готувався до переходу фронту, який постійно наближався.

У таборі ми відпочивали тільки один день, бо вже на другий сотенний дав наказ готуватися в дорогу.

Першими зупинками в нашому марші були Ступосяни, Протісне і Дверник. Не затримуючись довго у Двернику, де лежали наші хворі, між ними чимало й маркирантів, що їм знудилася муштра, ми пішли до села Руське. Там пообідали, а