Читати книгу - "Діти капітана Гранта, Жюль Верн"

судновий стюард [20] , і його дружина місіс Олбінет, яка мала бути леді Гленарван за покоївку, після зворушливого прощання з слугами замку залишили Малькольм-Касл.

За кілька годин подорожні були вже на борту яхти. Мешканці Глазго з захватом вітали леді Гелену, відважну молоду жінку, що відмовилась од спокійного розкішного життя й поспішала на допомогу потерпілим.

Помешкання лорда Гленарвана і його дружини, розташовані на кормі “Дункана”, складались з двох спальних кімнат, двох ванних і вітальні. Далі йшла кают-компанія, спільна зала, куди виходило шість кают; у п’ятьох каютах розмістились Мері й Роберт Грант, містер Олбінет з дружиною та майор Мак-Наббс. Каюти Джона Манглса й Тома Остіна, на протилежному боці яхти, виходили на горішню палубу. Команда влаштувалася в приміщенні під палубою вільно й вигідно, бо на яхті не було ніякого вантажу, окрім палива, харчових запасів і зброї, — і капітан розумно використав вільну площу всередині судна.

“Дункан” мав вирушити в ніч проти 25 серпня, о третій годині ранку, коли почнеться відплив, але напередодні мешканці Глазго стали свідками зворушливого видовища. О восьмій годині вечора лорд Гленарван з дружиною і всі, хто брав участь у цій подорожі самопожертви, покинули яхту й попрямували до Сен-Мунго, старовинного собору Глазго. Натхненно змальований Вальтером Скоттом древній храм, якого не торкнулись спричинені реформацією спустошення, прийняв під своє величне склепіння пасажирів і моряків з “Дункана”. За ними юрмився великий натовп. Серед просторого нефа, де надгробки рясніли, немов на кладовищі, превелебний Мортон в урочистій відправі благав небо послати благословення подорожнім і дарувати їм щасливе безпечне плавання. І тоді в соборі забринів голос Мері Грант. Дівчина співала молитву, дякуючи своїм благодійникам і богові.

Об одинадцятій годині всі повернулись на яхту. Капітан і команда закінчували останні лаштування перед відплиттям.

Опівночі почали розводити пару, й невдовзі струми чорного диму змішались з нічним туманом. Вітрила, непотрібні тепер, коли вітер подував з південного заходу, були старанно загорнені в полотняні чохли, що захищали їх від кіптяви.

О другій годині корпус “Дункана” затремтів; манометр показував тиск у чотири атмосфери, перегріта пара свистіла, вириваючись з-під клапанів. В цей час перед відпливом поверхня води була нерухома. Розвиднялося, і вже можна було розгледіти між кам’яними віхами й бакенами фарватер річки Клайд. Тьмяне світло берегових ліхтарів поволі бліднуло в ранковому мареві. Настав час вирушати. Джон Манглс наказав сповістити Гленарвана, і той зараз же зійшов на палубу.

Невдовзі почався відплив. В повітрі розітнулись дужі гудки “Дункана”; віддали швартови, яхта потихеньку відділилась од гурту кораблів. Завертівся гвинт, і “Дункан” увійшов у фарватер. Джон Манглс не взяв лоцмана; він чудово знав це річище, і ніхто не зміг би краще за нього провести судно по заломах річки Клайд. Яхта скорялась найменшому його рухові. Мовчазний, впевнений в собі, правою фукою він керував машиною, в той час як ліва лежала на стерні. Невдовзі останні заводи, що тяглися вздовж ріки, зникли, поступившись місцем мальовничим віллам, розкиданим по прибережних горбках, і міський гомін завмер удалині.

За годину “Дункан” пройшов повз скелі Думбартону, ще за дві години він був у Клайдській затоці. О шостій ранку яхта обминула мис Кінтайр і вийшла з Північної протоки у відкритий океан.

Розділ VI
ПАСАЖИР КАЮТИ НОМЕР ШІСТЬ

У перший день плавання море хвилювалось, надвечір вітер ще подужчав. “Дункан” сильно хитало. Тому жінки не виходили на палубу, а залишались в своїх каютах — і чинили вельми слушно.

Назавтра вітер змінився. Капітан Джон Манглс наказав поставити фок, контр-бізань і малий марсель. Тепер бортова та кільова хитавиця менш відчувалися. Леді Гелена й Мері Грант уже зранку зійшли на палубу і в товаристві лорда Гленарвана, майора та Джона Манглса зустріли схід сонця. Це було препишне видовище. Денне світило, схоже на золоте кружало, випливало з океану, немов із велетенської гальванічної ванни. “Дункан” линув, затоплений сліпучим сяйвом; здавалось, ніби не вітер, а сонячні промені надимають його вітрила.

Люди на палубі в мовчазному захваті споглядали появу осяйного світила.

— Яке розкішне видиво! — заговорила Гелена. — Воно віщує прегарну днину. Аби лишень вітер не подув в інший бік і так само й надалі підганяв “Дункан”.

— Годі й бажати сприятливішого вітру, люба Гелено, — озвався Гленарван. — Нам аж ніяк не випадає скаржитися на початок подорожі.

— А вона, дорогий Едварде, довго триватиме?

— На це нам відповість капітан Джон, — мовив Гленарван. — Як ми йдемо, Джоне? Чи задоволені ви з свого судна?

— Дуже задоволений, сер, — відповів капітан. — Це чудове судно, й морякові любо відчувати його під ногами. Корпус і машина яхти напрочуд злагоджені між собою. Тому вона залишає по собі, як ви самі бачите, такий рівнесенький слід, тому так легко уникає хвиль. Ми робимо зараз сімнадцять миль на годину. Коли й надалі йтимем з такою швидкістю, то за десять днів перетнемо екватор і менше ніж за п’ять тижнів обминемо мис Горн.

Ви чуєте, Мері, — звернулась Гелена до дівчини, — менше ніж за п’ять тижнів!

— Так, пані, я чую, — відповіла та. — Мені аж серце забилося дужче від капітанових слів.

— А як ви почуваєте себе на морі, міс Мері? — спитав дівчину Гленарван.

— Непогано, сер, плавання не завдає мені особливих неприємностей. Сподіваюсь невдовзі й зовсім призвичаїтися.

— А наш малий Роберт?

— О, Роберт! — озвався Джон Манглс. — Якщо він зараз не нишпорить в машинному відділенні, то, мабуть, заліз на вершечок щогли. Цей хлопчина глузує з морської хвороби. Та ось і він сам. Гляньте лишень!

Усі повернули голови до фок-щогли, куди вказував капітан, і побачили Роберта, що висів, учепившись за снасті брам-стеньги, на висоті ста футів