Читати книгу - "Юпітер з павою, Павло Гануш"

Капітан сунув руку в кишеню, дістав фруктову карамельку і хвилину смоктав її. Це означало, що капітан напружено думає. Цукерки для нього були те саме, що для завзятого курця сигарети.

— Стривай, стривай, Стандо, — мовив він задумано. — Я вважаю, що це число дуже важливе для нього і Піттерман почув його несподівано! Тому й записав на тому предметі, який трапився під руки, побоюючись забути. Думаєш, це було в трамваї, по дорозі від Жижкова до Карліна або в ресторані? Навряд. Це число він почув у телефонній будці на Гуситській вулиці під час розмови по телефону. Я навіть переконаний, що людина на іншому кінці дроту не сказала нічого, крім цього числа. Тільки заради нього Піттерман і дзвонив. Згадай, як швидко закінчилася розмова! Він поспіхом записав число по дорозі до Карліна, а сидячи в ресторані, закарбував його в пам'яті. І тільки після цього, згідно з правилами, квиток вирішив знищити. Кинувши його у попільничку, він поклав на нього недокурок, але папірець згорів лише на третину… Чи не правдоподібна саме така версія?

— Напевно, — згодився Коукол.

— Знаєш, Стандо, — вигукнув Котрбатий, — це надзвичайно важлива деталь! Дев'яносто три, тринадцять, сімнадцять! Це, мабуть, номер телефону. А що міг дати Піттерману за цих обставин номер телефону? Очевидно, новий контакт.

Рудоволосий старшина закліпав ясно-блакитними очима.

— Так, це справді номер телефону, — підтвердив він серйозно, — але знаєте чий?

— То чий же? — спитав капітан жадливо.

— Ну й сміятиметеся, товаришу начальник. Це номер телефону відділення міліції у Браніку.

Та капітан Котрбатий не сміявся, навпаки, від несподіванки він спохмурнів і вилаявся. А завжди ввічливий Коукол додав:

— Так точно!

— Усе це треба буде обміркувати, — сумно зауважив Котрбатий. — А що, коли?.. Ні, це нісенітниця! Друже, чого б тільки я не дав, аби взнати, чим займається тепер цей чолов'яга! — Капітан рішуче підвівся, показуючи тим самим, що розмову закінчено.

— Товаришу старшина, підготуйте весь матеріал по Піттерману на консультацію! Я доручаю цю частину підпоручику Гомолі, ви будете працювати разом з ним. Найближчі заходи: шукати Піттермана, стежити і надалі за Горачеком, може, саме він готує йому контакти. Я з капітаном Демовичем постараюся встановити, як пощастило Піттерману зникнути з вілли. — Котрбатий знову замислився і зітхнув. — Усім своїм єством відчуваю, що з цією історією матимемо мішок клопоту. Ех, коли б оце зараз з'явився Войта!..

Чоловік був мертвий.

Войта зрозумів це з першого погляду.

В тому, як лежав небіжчик, було щось своєрідне і гнітюче. Мертве тіло якось дивно осіло, сплющилося… Жива людина так лежати не змогла б.

Войта стояв нерухомо, аж поки далеке гримотіння не вивело його із задуми.

— Прокляття! — вигукнув мимоволі Войта.

Він обережно підійшов до небіжчика.

Мрець лежав на спині, перехняблений лівобіч. Ноги в нього були зігнуті так, наче перед тим, як упасти навзнаки, він стояв навколішки. На ньому був світло-коричневий костюм, спортивна сорочка і галстук кольору хакі.

«Скільки років може йому бути? — спало на думку Войті. — Не так вже й багато, — вирішив він, розглядаючи заросле дрібною, мабуть, триденною щетиною обличчя незнайомого. — Не більше тридцяти п'яти…»

Схилившись, Войта помітив на шиї у небіжчика засохлу цівочку крові і кілька рудуватих крапочок на камені під його головою.

Марек розсудливо запалив. Подив і хвилювання безслідно зникли.

— Ні, його застали не тут! — сказав він півголосом. У Войти була звичка розмовляти на самоті. — Цього бідолаху вмостили непогано, щоб ніхто і не знайшов. Це значить, що місце події десь поблизу. — Войта роздивився навкруги. — Ну хоча б он там, унизу, не тій галявині! Далеко його не могли тягти, навіть коли б убивця був не один.

Обережно ставши на коліна, Марек почав увжно досліджувати вузьку кам'янисту стежку попід стіною. Дециметр за дециметром посувався він назад. Ну, звичайно — ось кров! Ага, ще! — Невдовзі Войта помітив розчавлений кремінчик на краю урвища. Він пильно оглянув схил під цією позначкою і на лапатому листочку за якихось півтора метра від кручі знову побачив плямку крові. А ще далі лежав дерен.

Войта позначив ці місця гілочками: сюдою вбитого тягли нагору. Що ж далі?

Войта замислився. Підрахував про себе: збігати до будинку відпочинку, подзвонити в Піховське відділення міліції та поки приїдуть хлопці — раніше, як за годину сорок хвилин вони тут не будуть! А це можуть бути дорогоцінні сто хвилин. Він підвів голову: сонце вже не світило, чорна хмара закрила добру половину неба. Войта на мить уявив собі краплі дощу, що падають на землю, струмочки води, що назавжди знищують сліди драми, яка сталася тут кілька годин тому. І це мало вирішальне значення. Марек навіть зрадів: трапилася нагода показати себе в дії!

Він повернувся, взяв фотоапарат і почав фотографувати труп, скільки вистачило плівки. Фотографував під різними кутами, по два знімки, для певності кожного разу міняючи експозицію. Покінчивши з фотографуванням, обережно підняв голову вбитого і побачив те, що й чекав: за правим вухом зяяла кругла рана, постріл зроблено з мінімальної відстані: шкіра і волосся навколо рани були трохи обпалені…

Зваливши на плечі труп, Войта поніс його вниз по схилу. Це була нелегка справа, і Марек відзначив про себе, яким сильним і спритним мусив бути той, хто витяг убитого нагору. Поклавши невідомого на траву, він трошки відпочив і знову глянув на небо, яке все більше затягувалося хмарами. Потім підійшов до місця, відзначеного гілочками.

«Отже, сюдою його винесли нагору!» — подумав Войта і почав далі обережно спускатися по слідах. Тепер іти було набагато легше, бо кров'яні плями траплялися частіше. «Мабуть, — зазначив про себе Войта, — його виперли нагору негайно ж після вбивства».

Нарешті Марек на галявині під кручею, за десять-дванадцять метрів осторонь від того місця, куди дістався спочатку. Пошуки привели Войту на місце злочину.

Це трапилося коло чагаря на самісінькому краю галявини. На сухій траві не лишилося слідів ніг, зате