Читати книгу - "Ніч лагідна, Фіцджеральд Френсіс Скотт"

тепер - урятувати вас від сонячного удару; я подарую вам пляжного капелюха.

Він повів їх на тересу, де заходився готувати коктейль. Прибув Ерл Брейді й здивувався, побачивши Розмері. Тут він поводився спокійніше, ніж на студії, неначе залишив свої химери за її брамою, але Розмері, миттю порівнявши його з Діком Дайвером, рішуче віддала перевагу останньому. Поряд з Діком Ерл Брейді видавався трохи неотесаним, навіть трохи вульгарним; але й тепер, дивлячись на нього, вона відчула щось схоже на електричний розряд.

Ерл тим часом приязно, як давній знайомий, звернувся до дітей, які щойно підвелися з-за столу:

- Ну, Ланьє, може, заспіваєш нам пісеньку? Заспівай нам разом з Топсі яку-небудь гарну пісеньку.

- А яку б ви хотіли? - спитав хлопчик, кумедно розтягуючи слова, як усі американські діти, що виросли у Франції.

- Ну хоча б «Mon ami Pierott».

Не манірячись, брат і сестра стали поряд, і у вечірній тиші полинули два тоненькі дзвінкі голосочки:

 

Au clair de la lune,

Mon ami Pierott,

Prête-moi ta plume,

Pour ecrire un mot,

Ma chandelle est morte,

Je n'ai plus de feu,

Ouvre-moi ta porte,

Pour l'amour de Dieu. 2

 

Пісенька скінчилася; діти, червонощокі в призахідному промінні, всміхаючись, вислухали оплески; Розмері думала про те, що вілла «Діана» - це і є, мабуть, центр всесвіту. На такій сцені конче повинно статися якесь диво. Вона ще більше пожвавішала, зачувши дзенькіт коло хвіртки - сигнал про прибуття нових гостей.

Подружжя Маккіско, місіс Абрамс, містер Дамфрі й містер Кампіон підійшли до тераси.

Розмері аж гірко зробилося від розчарування - вона кинула швидкий погляд на Діка, не розуміючи, навіщо тут оці недоречні люди. Але його обличчя зберігало свій звичайний приємний вираз. Він привітав гостей з гідністю й повагою, що засвідчували його віру в їхні безмежні й ще не розкриті можливості. І Розмері була така захоплена Діком, що незабаром уже й сама сприймала як належне присутність Маккіско та їхніх друзів, і їй навіть здавалося, що вона сподівалася побачити їх тут.

- Ми з вами зустрічалися в Парижі,- сказав Маккіско Ейбові Норту, який разом з дружиною прийшов слідом за ними.- Власне, навіть двічі.

- Атож, атож, пригадую,- відповів Ейб.

- А де саме, пригадуєте? - спитав Маккіско замість того, щоб задовольнитися такою відповіддю й поставити крапку.

- Де саме? Здається... Здається...- Ейб не хотів далі прикидатися.- Ні, не пригадую.

Ця коротка розмова заповнила паузу; Розмері подумала, що тепер хтось мав би заговорити на іншу тему, але Дік не робив нічого, щоб розділити цих останніх гостей чи бодай обеззброїти якимось зауваженням місіс Маккіско, яка весь час погордливо кривилася. Він не шукав виходу з цього ніякового становища, бо знав, що воно не загрозливе й усе владнається саме собою. Свої сили він беріг для тієї куди важливішої миті, коли, поставши перед гістьми в усьому своєму блиску, він подасть їм усім знак до розваг.

Розмері стояла поряд з Томмі Барбаном, сьогодні особливо похмурим і сердитим - здавалося, він мав на те якусь свою причину. Він сказав Розмері, що завтра від’їздить.

- Повертаєтеся додому?

- Додому? В мене дому немає. Я їду на війну.

- На яку війну?

- Яку? А на будь-яку. Я останнім часом газет не читав, але, напевно, де-небудь війна обов’язково точиться. Не може бути, щоб десь не воювали.

- А вам хіба однаково, за що воювати?

- Атож, аби до мене по-людському ставилися. Коли мене обсідає нудьга, я їду до Дайверів, бо знаю: звідси мені через тиждень-два захочеться на війну.

Розмері спідлоба глянула на нього:

- Але ж ви приятелюєте з Дайверами.

- Атож, особливо з нею, але в їхньому товаристві в мене завжди виникає бажання йти на війну.

Вона спробувала зрозуміти його, але не змогла. Як на неї, вона б ніколи не розлучалася з Дайверами.

- Ви напівамериканець,- сказала вона, неначе цим усе пояснювалося.

- І напівфранцуз, і освіту здобув в Англії, і відколи мені сповнилося вісімнадцять, я встиг повоювати під прапорами восьми держав. Але, будь ласка, не думайте, що я не люблю Дайверів,- я їх дуже люблю, особливо Ніколь.

- Хіба ж їх можна не любити,- просто сказала вона.

Цей чоловік раптом ніби відштовхнув її від себе.

В словах його відчувався якийсь неприємний натяк, і їй захотілося захистити своє захоплення Дайверами від його блюзнірської неповаги. Вона зраділа, що не сидітиме поруч з ним за обідом; коли вона разом з усіма йшла до столу, накритого в саду, в її вухах усе ще звучало: «особливо Ніколь».

Поки вони йшли стежкою, вона опинилася на хвилину поряд з Діком Дайвером. Він променів таким ясним, упевненим спокоєм, що всі її сумніви зблякли й розвіялися. Вже рік,- а для неї це була ціла вічність,- вона мала і гроші, і неабияку славу й зналася із знаменитими людьми, які, зрештою, здавалися вдові лікаря та її дочці лише збільшеними копіями їхніх паризьких готельних сусідів. Розмері мала романтичну вдачу, але на романтику життя її було бідне. Дбаючи про доньчину кар’єру, мати твердою рукою боронила її від усяких дешевих і легких перемог, що їх життя пропонувало щокроку; та Розмері й сама вже вміла відділяти зерно від полови; вона працювала в світі ілюзій, але не жила в ньому. І коли мати поглядом показала їй, що схвалює Діка Дайвера, то це й означало: справа варта заходу; то був дозвіл іти вперед, не спиняючись ні перед чим.

- Я весь час милувався вами,- сказав Дік, і вона знала, що це правда.- Ми вас дуже полюбили.

- А я закохалась у вас із першого погляду,- стиха промовила вона.

Він удав, ніби не надає значення її словам, ніби вони просто обмінялися компліментами.

- З новими друзями,- сказав він серйозно, вкладаючи в свої слова якийсь важливий зміст,- з новими друзями часто почуваєшся краще, ніж з давніми.

Це зауваження, яке вона, щиро кажучи, не зовсім зрозуміла, він зробив, коли вони вже підійшли до столу, що повільно випливав із сутінків у дедалі яскравішому світлі ліхтарів. Серце її радісно тьохнуло, коли