Читати книгу - "Любов до життя, Джек Лондон"

це він дозволяє валі гладити себе.

Скіф Міллер підвівся, зовсім уже не сприйнятливий на вроду Медж, і сухим діловим тоном запитав:

- Давно він у вас?

І тут пес, що все крутився і лащився до прибульця, відкрив пащу і загавкав. Це був якийсь проривний гавкіт, короткий і радісний, але гавкіт.

- Це вже щось нове,- зауважив Скіф Міллер.

Уолт і Медж здивовано поглянули одне на одного. Диво сталося! Вовк загавкав.

- Вперше чуємо, щоб він гавкав,- промовила Медж.

- І я теж уперше,- додав Міллер.

Медж усміхнулася до нього,- видно, людина ця неабиякий жартун.

- Ще б пак! - не втрималася вона.- Ви ж п’ять хвилин тому не знали, що він і на світі існує.

Скіф Міллер гостро зиркнув на неї - чи не криється якесь ошуканство за її словами?

- То ви ще не здогадалися? - повільно мовив він.- А я думав, ви зрозуміли все з його поведінки. Це мій пес. І кликати його не Вовк. Він - Рудий.

- Ой Уолте! - несамохіть вихопилось у Медж.

Уолт відразу став до оборони.

- Звідки ви взяли, що він ваш?

- Бо він таки мій.

- Пусті балачки! - відмахнувся Уолт.

Своїм звичаєм повільно й розважливо, Скіф Міллер глянув на нього і, кивнувши у бік Медж, спитав:

- А звідки ви взяли, що це ваша дружина? Скажете, бо вона моя. А я теж відповім: «Пусті балачки». Пес мій. Я виростив і вигодував його, то чи ж мені не знати. Дивіться, я вам зараз доведу.

Скіф Міллер повернувся до пса.

- Рудий! - Окрик пролунав різко, і вуха Вовка відразу прищулилися, наче від пестощів.- «Гей!» - Пес стрибками став точитись праворуч.- «Гайда!» - Вовк ураз випростався і побіг уперед, так само слухняно зупинившись на команду.

- Можу робити це і свистом,- гордовито додав Скіф Міллер.- Він у мене був за передовика в запрягу.

- Але ж ви не збираєтесь забирати його з собою? - тремтячим голосом запитала Медж.

Міллер кивнув головою.

- У той жахливий Клондайк, на такі муки?

Він знову кивнув і додав:

- О, там зовсім не так і зле, як здається. Гляньте на мене. Хіба ж не здоровань?

- Але ж це собака! Жахливі знегоди, виснажлива праця, голод, мороз. Я начиталась про це і знаю.

- Колись, у верхів’ї річки Малої Риби, я таки ледве не спожив його,- похмуро визнав Міллер.- І якби тоді не добув оленя, було б уже по собаці.

- Я б радше сама вмерла! - скрикнула Медж.

- Авжеж, у вас тут інакше,- погодився Міллер.- Вам нема чого їх їсти. У вас не такі умови. Ви в бувальцях не бували, то й не уявляєте, що це таке.

- Отож-бо й є,- лагідно зауважила Медж.- У Каліфорнії собак не їдять. То чому б вам не залишити його тут? Йому в нас добре, не треба думати про їжу - ви ж самі бачите. Не терпітиме він з холоду, не знатиме знегод. Тут він у теплі й у ласці. І ніякої дикості ні в природі, ні в людях. Тут він ніколи не чутиме хльоскоту батога. А вже щодо погоди,- то тут навіть снігу не буває.

- Зате влітку тут, даруйте на слові; справжнісіньке пекло,- усміхнувся Скіф Міллер.

- Але ви не відповіли,- ревно вела далі Медж.- Що ви можете дати йому в тому вашому північному житті?

- Їжу, коли матиму її, а це здебільшого так,- була відповідь.

- А коли її не буде?

- То й у нього не буде.

- І роботу?

- Так, і роботу,- нетерпляче кинув Міллер.- Гибель роботи, й нестатки, й мороз, і всі інші лиха - все це він матиме, якщо піде зі мною. Але йому це подобається, він звик до цього. Таке життя по ньому. Він народився для нього і вихований для нього. А ви й крихти не уявляєте, що це таке! Ви не знаєте, про що кажете. Там усе його життя, і тільки там він почуватиметься найщасливішим.

- Пес лишиться тут,- рішучим тоном заявив Уолт.- І перестаньмо марно сперечатись.

- Що-о? - вражено скинувся Скіф Міллер. Брови його стяглися, а чоло наллялося кров’ю.

- А те, що пес нікуди не піде, й усе. Я не вірю, що він ваш. Може, ви десь бачили його раніше. Може, власник його навіть довіряв вам їздити на ньому. А те, що він слухав ваші команди, ще не доказ, ніби він ваш. Кожен пес з Аляски робив би на його місці те саме. Безперечно, цей собака цінний, як і взагалі собаки на Алясці, отож ваше бажання присвоїти його цілком зрозуміле. Але як там не є, вам ще треба довести своє право на нього.

Скіф Міллер вислухав Уолта спокійно й незворушно, тільки чоло йому ще дужче побагріло та могутні м’язи заходили під чорним сукном піджака, а потім з ніг до голови зміряв поета поглядом, ніби прикидаючи, скільки сили під його тендітною зовнішністю.

Презирливий вираз проступив на лиці в півничанина, коли він, нарешті, промовив:

- А я вам кажу, що ніхто тут не заборонить мені забрати пса хоч зараз.

Уолт спалахнув, м’язи на його руках помітно набрякли й так застигли. Медж поспішила втрутитись.

- Мабуть, містер Міллер таки має рацію,- вдалася вона до чоловіка.- Вовк, з усього видно, знає його і озивається на ім’я Рудий. І він заприязнився з ним відразу, а ти ж знаєш, що так він ні до кого не ставився. А ти бачив, як він гавкав? Він аж підстрибував з радості. А чому? Та певно ж тому, що він віднайшов містера Міллера.

М’язи Уолтові послабли, і плечі безнадійно опустилися.

- Здається, таки так,- мовив він.- Вовк зовсім не Вовк, а Рудий, і він мусить належати містерові Міллеру.

- А може, містер Міллер продасть його? - зауважила Медж.- Ми б купили.

Містер Міллер похитав головою, вже зовсім невойовничо, а скорше співчутливо, зразу ж відповідаючи великодушністю на великодушність.

- П’ятеро було їх у мене,- сказав