Читати книгу - "Танґо смерті"

Коли посеред Ринку зустрічаються оздоблені квіточками і пір’ячками два капелюшки, це подія звична і повсюдна, на неї жоден перехожий уваги ніколи не звернув би, та коли докупи сходяться аж чотири капелюшки, о-о, тоді кожен дивиться на цю сцену, роззявивши рота, та ще й намагаючись вловити окремі фрази, бо ж очі під тими капелюшками аж горять, а їхні власниці лопочуть, не переводячи духу, захлинаючись словами і враженнями:

– Пані Ґолдо, як ся маєте!

– Ґут, ґут, пані Влодзю. Лікоть мені цілий день болит. А ось і паня Ядзя! Пані Ядзю, шо купилисьте? Каляфйори* нинька подуріли в ціні!

– То не каляфйори подуріли, а люди. Де ж бо такі ціни правити!

– Пані Ріто! І ви тут! Як то файно, жи ми ся всі докупи зійшли, нє?

– Я купила два телячі хвости, пучку кропу і петрушки.

– Буде зупа кропикова?

– Я ледве-м зіпсованого коропа не купила. Питаю перекупки, чи він бодай ще живий, а та мені відказує: «Йой, пані, я сама не знаю, чи жива в такі тяжкі часи, то звідки маю знати, чи та риба жива?» – «А може, – кажу, – вона здохла?» – «Ай, та де здохла? Спить!» – «Спить? А я чую, жи шось від неї тхне». А вона: «Ай, пані, а ви коли спите, хіба за себе ся ручаєте?»

– А йдіт!

– Я їй по-жидівському, і вона мені по-жидівському, і все одно бреше в живі очі! А мені так лікоть болит!

– Помастіт спиртом на ніч і замотайте в стирку. Хто б подумав: кільо воловини коштує вже шістдесят сотиків, моя сусідка, котра має чоловіка поштаря, купує на площі Теодора кільо за тридцять сотиків, але такі фляки, то хіба може лигати її чоловік.

– А кільо хліба – п’ятнадцять сотиків!

– А таке дурне яйце – три сотики!

– Пані Ріто! Маєте фест модний жакєт.

– Ай, де там модний. Сама перешила зі старих шторів. Бачите, які френзлі?

– А що будете на Ринку купували?

– Сливки. Мій малий собі книдлі* замовив. Зі сливками.

– Ой, треба нам десь зібратися днями. Стільки новин!

– Тільки в мене!

– Пані Влодзю, та ми вже у вас останнього разу збиралися. Прошу тепер до мене.

– Ой, пані Ріто, нашо вам той клопіт.

– Не хочу нічого чути. Я спечу струдель.

– Ну, то до здибанки.

І ось нарешті капелюшки розходяться у різні боки і розчиняються серед яток Ринку, а там уже все шумує, гуде, злива голосів хлюпотить, розтікається, перетворюючись на різнокрилу какофонію, а серед того всього виділяються голоси перекупок, які здатні загулюкати будь-кого і нікого не бояться, у війну могли відрізати і німцеві, і москалеві, бо пишалися дивовижним даром – надзвичайно звинним язиком, казали, що як стала колись перекупка між вітряком і млином і стала пашталакати, то і вітряк спинився, і в млині води забракло, а баба все говорила і говорила, і ще ані одна перекупка на сухоти не вмерла завдяки безперервному тренуванню легенів, бо недарма зранку на сніданок вона випивала кварту гарячого пуншу для зміцнення грудей і щоб голос не сідав. Я завше любувався тими поважними персонами, більшість із яких пережили не одного свого чоловіка і хутенько віддавалися за іншого так, мовби то були писані кралі, хоча переважно були товстулями, що дибали качиними кроками на слонячих ногах, перевалюючись із боку на бік. Тлусте надуте обличчя бурячкової барви, обвітрене й присмажене сонцем, надзвичайно живі проникливі очі, які будь-якого покупця вмить оцінять з голови до ніг, пухкі руки з м’ясистими ковбасками пальців, які спритно ховають гроші поміж два великі бальони грудей. Кого така краса могла привабити? А однак овдовіла перекупка недовго переймалася самотністю, і вочевидь причина тут крилася у її зарадності, умінні заробити на хліб і собі, й дітям. Ось я прислухаюся до суперечки і чую, як перекупка кепкує з якоїсь пані: «Дивіться на неї! Ото мені купець. Має їдного злотого в кишені, а хоче цілий базар закупити. Ото мені пані з Буська! В плечах широка, внизу вузька!», а тим часом друга: «Та пані добродійко, та я ж теж мушу за товар платити, крутитися, виставляти векселі, зволікати, обіцяти: завтра, завтра, але ж колись і я сама мушу заплатити, нє? А податки? Хто за мене їх заплатить? Та ж я бідна жидівка, маю хорого чоловіка і самі цуреси. Хіба то я тоті яйця зношу чи сир роблю? Я би ніц не мала проти цього, але так не є».

За цей час підріс його син Марко і вступив до університету, тепер вони бачилися частіше, але зазвичай син забігав на кафедру, щоб «позичити» кілька гривень, і відразу ж зникав. Зрештою, такі стосунки задовольняли обох.

Захопившись дослідженням і перекладом арканумських текстів, Ярош з’ясував, що Арканум мав свою «Книгу Смерті», відмінну від єгипетської і тибетської. Правда, вона збереглася не так добре, мала значні лакуни, але окремі пісні з цієї «Книги» вражали досконалістю. Давні арканумці вірили в те, що кожна людина має дві душі, одну смертну і другу безсмертну, яка й переселяється в іншу людину. Пісні з «Книги Смерті» виконували не після смерті, а перед, тобто людині ще живій, але умираючій, ці пісні мали полегшити перехід на тамтой світ, ба не тільки полегшити, а виконати роль проводиря, провести безсмертну душу померлого крізь усі митарства потойбіччя і повернути назад для життя. Пісні ці виконували в танці під звук бубна і сопілок, а сам танок арканумською мовою називався – о диво! – «dan-go mrah», що до болю нагадувало знайоме усім слово «танґо», яке походить з мови нігерійського племені ібібіо. Тут Ярош пригадав, що арканумські королі у своїх завойовницьких походах проникали не раз у глиб Африки й доходили до Нігерії, де й жили племена ібібіо, хто в кого перейняв ці танці, не так важливо, але «dan-go mrah» означало дослівно «танець смерті», чи то пак… «танґо смерті». Звичайно, цей танець не був схожий на танґо, кожен танцівник танцював окремо, не торкаючись іншого танцівника, але розчепіривши руки так, мовби когось обіймав, – таким чином, кожен з них мовби виконував уявний танець із душею навмирущого.

Несподівано його дослідження «Книги Смерті» знайшло ще один ключ, коли син повідомив, що зустрічається з дівчиною, яка відвідує Ярошів спецкурс, присвячений давнім літературам, і цікавиться саме Арканумом. Ярош відразу здогадався, про кого мова, адже спецкурс відвідувало в різний період від двадцяти до двадцяти п’яти студентів, та