Читати книгу - "Цинкові хлопчики"

вони ніколи про це не дізнаються. Їх більше вже не обдурять.

Рядовий, водій

– Дуже сумувала далеко від Батьківщини…

Чоловік служив тривалий час у Німеччині, потім у Монголії… Двадцять років моїх минули поза Батьківщиною, яку я любила нестримною любов’ю. І я написала до Генерального штабу, що все життя за кордоном, більше не можу. Прошу допомогти повернутися додому…

Ми вже сіли в потяг, а я досі не вірила. Щохвилини питала в чоловіка:

– Ми їдемо до Радянського Союзу? Ти мене не обманюєш?

На першій станції взяла в руку грудочку рідної землі, дивлюсь на неї і посміхаюсь – рідна! Я її їла, повірте. Умивала нею обличчя.

Мій улюблений… Мій… Наш… Юрко в мене – старшенький. Негарно матері в цьому зізнаватись, але я любила його понад усіх на світі. Більше, ніж чоловіка, більше, ніж другого сина, я любила всіх, але його якось особливо. Він був маленький, я спала і тримала його за ніжку. Не могла собі уявити: як це я побіжу в кіно, а сина залишу з кимось. Брала його, тримісячного, кілька пляшечок молока, і ми вирушали на фільм. Можу сказати, що я все життя була з ним. Виховувала його лише за книжками, за ідеальними образами: Павка Корчагін, Олег Кошовий, Зоя Космодем’янська. У першому класі він знав напам’ять не казки, не дитячі вірші, а цілі сторінки з «Як гартувалася сталь» Миколи Островського.

Вчителька була в захваті.

– Хто твоя мама, Юрку? Ти вже так багато прочитав.

– Моя мама працює в бібліотеці.

Він знав ідеали, але він не знав життя. Я теж, стільки років живучи далеко від Батьківщини, уявляла, що життя складається з ідеалів. Ось випадок… Ми вже повернулися до рідних місць, жили в Чернівцях. Юрко навчався у військовому училищі. Якось, о другій годині ночі – дзвінок у двері. Стоїть на порозі він.

– Ти, синочку? Що ж так пізно? Чому в дощ? Мокрий весь…

– Мамо, я приїхав тобі сказати: мені важко жити. Те, чого ти навчала… Нічого цього немає. Звідки ти це все взяла? А це лише початок… Як я буду жити далі?

Усю ніч ми з ним просиділи на кухні. Про що я могла говорити? Все про те саме: життя прекрасне, люди хороші. Усе правда. Тихо мене слухав. Уранці поїхав до училища.

Не раз я наполягала:

– Юрку, кидай училище, іди до цивільного інституту. Твоє місце там. Я ж бачу, як ти страждаєш.

Він не був задоволений своїм вибором, тому що військовим став випадково. З нього міг би вийти гарний історик… Учений. Він жив книгами… «Яка чудова країна – Давня Греція». І читає все про Грецію. Потім про Італію: «Мамо, Леонардо да Вінчі думав про польоти в космос. Коли-небудь розгадають посмішку Джоконди…» А в десятому класі на зимових канікулах поїхав до Москви. Там у мене живе брат, полковник у відставці. Юрко з ним поділився: «Хочу вступати до університету на філософський факультет». Той не схвалив.

– Ти чесний хлопець, Юрку. Бути філософом у наш час важко. Треба обманювати себе та інших. Будеш казати правду, потрапиш за ґрати або до божевільні.

Навесні Юрко вирішує:

– Мамо, не питай мене ні про що. Я буду військовим.

Я бачила у військовому містечку цинкові домовини. Але тоді: один син – у сьомому класі, другий – ще молодший. Сподівалася: поки вони виростуть, війна скінчиться. Хіба війна може бути тривалою? «А вона виявилася завдовжки зі школу, з десять років», – сказав хтось у Юрка на поминках.

Випускний вечір в училищі. Син – офіцер. Але я не розуміла, як це Юркові потрібно буде кудись їхати. Не уявляла ні на мить свого життя без нього.

– Куди тебе можуть направити?

– Попрошусь до Афганістану.

– Юрку!

– Мамо, ти мене виховала таким, тепер навіть не думай перевиховувати. Ти правильно мене виховала. Усі ті виродки, з якими я стикався в житті, – не мій народ і не моя Вітчизна. Я поїду до Афганістану, щоб довести їм, що в житті є високе, і не кожному вистачає для щастя забитого м’ясом холодильника і «Жигулів». Є ще щось… Ти так навчала…

Він не сам попросився до Афганістану, багато хлопців подали рапорти. Усі вони – з хороших сімей: в одного батько – голова колгоспу, в іншого – сільський учитель… Мама – медсестра…

Що я могла сказати своєму синові? Що Батьківщині цього не потрібно? А ті, кому він хоче щось довести, як вважали, так і будуть вважати, що до Афганістану їдуть лише за ганчір’ям, за чеками. За орденами, за кар’єрою. Для них Зоя Космодем’янська – фанатичка, а не ідеал, тому що нормальна людина на таке не здатна.

Не знаю, що зі мною сталося: плакала, умовляла. Зізналась йому в тому, у чому сама собі боялась зізнатися… Але про що вже говорили… Уже тихенько шепотілись на кухнях. Я його спитала:

– Юрку, життя зовсім не таке, як я тебе вчила. І якщо я довідаюсь, що ти в Афганістані, вийду на площу… На лобне місце… Обіллю себе бензином і підпалю. Тебе вб’ють там не за Вітчизну, тебе вб’ють невідомо за що… Просто так. Хіба може Вітчизна посилати на загибель своїх кращих синів без великої ідеї?

І він обманув мене. Сказав, що поїде до Монголії. Але я знала: це ж мій син, він буде в Афганістані.

Водночас пішов до армії Гена, мій молодший. Я за нього була спокійна, він виріс іншим. Їхні вічні суперечки з Юрком.

Юрко:

– Ти, Гено, мало читаєш. Я ніколи не бачив у тебе в руках книжку, лише гітару.

Гена:

– Я не хочу бути таким, як ти. Я хочу бути як усі.

Вони поїхали, а я перейшла жити до них у дитячу. Втратила цікавість до всього, окрім їхніх книжок, їхніх речей, їхніх листів. Юрко писав про Монголію, але так плутався в географії, що я вже не сумнівалась, де він. Удень і вночі перебирала своє життя… Краяла себе на шматочки. Цей біль не передати жодними словами…

Я сама його туди відправила. Сама!

…Заходять якісь чужі люди, за їхніми обличчями вловлюю – вони принесли мені біду. Відступаю до кімнати. Лишається остання страшна надія:

– Гена?!

Вони відводять очі. А я ще раз готова віддати їм одного сина, щоб урятувати іншого…

– Гена?

Тихо-тихо хтось із них вимовив:

– Ні, Юрко.

Далі не можу… Не можу далі… Два роки я помираю. Я ні на що не хворію, але я помираю. Я не спалила себе на площі, чоловік не відніс і не кинув їм в обличчя партквитка. Ми, напевно, уже померли. Тільки ніхто про це не знає…

Ми самі про це не знаємо…

Мати

– Я одразу себе переконав: «Я все забуваю. Я все забуваю…»

У нас у родині табу на цю тему. Дружина там посивіла в сорок років, у донечки було довге волосся, тепер у неї коротка стрижка. Під час нічних обстрілів Кабула не могли її добудитись і тягнули за волосся.

А через чотири роки мене раптом понесло, понесло… Хочу говорити… І вчора зайшли випадкові гості, не можу себе зупинити. Приніс альбом… Показав слайди: зависають над кишлаком «вертушки», кладуть на ноші пораненого, поруч – його відірвану ногу в кросівці. Полонені, засуджені до розстрілу, наївно дивляться