Читати книгу - "Semper tiro, Франко І. Я."

style="">«Не тратьте, браця, сили,

Спускайтеся на дно!..»

 

МАЙСТЕР СВИРИД

 

 

Оце, куме, від ляхів

П’ю не раз гіркую,

Та буває спересердя,

Що й заматіркую.

А потому й засміюсь,

Хоч як в серці гидко,

І тут мені згадається

Наш майстер Свиридко.

 

То був майстер від пили,

Долота та сверла,

Та все його якась нужда

На помилки перла.

Чи там в нього в голові

Були не всі дома,

Чи сама рука махала,

Плану несвідома.

А все, було, зробить стіл,

Забуде підніжжя,

Зробить скриню, то хоч віко

Не на лад обріже.

Зробить двері, то, дивись,

Замалі в одвірку -

У всім, було, наш Свиридко

Переборщить мірку,

А де б треба вбить кілок,

Він там хляпне кляйстер -

Отим його добрі люди

Звали Попсуй-майстер.

 

То раз оце мав я з ним

Кумедну пригоду:

Розламалося коритце,

Де ллють коням воду.

Сам би збив собі нове,

Та дощок не маю.

От зайшов я до Свиридка

Та й оповідаю.

А він - добрий чоловік:

«От,- каже,- морока!

Та я тобі те коритце

Скріплю на млі ока».

Зараз дошку на верстат,

Ріже, мірить, ріже,

Одно звертить, друге зіб’є,

Третє щось не влізе.

 

Плюнув кріпко, розібрав,

Мірить, ріже, мірить,

Знов збиває, знов не в лад щось -

Сам собі не вірить.

«Тьфу,- воркоче,- щоб тобі

Гірке, не солодке!

Вже два рази урізую,

Та й ще закоротке!»

Отак, куме, і наш лях

З русином мудрує:

Тут настопче, там уріже,

Ніде не дарує.

Тут притлумить, припече,

Заплює, зогидить,

Та ще й злий, що з тої праці

Та добра не видить.

«А най,- каже,- тую Русь

Трясця покоцюбить -

І б’ю її, й печу її,

Й ще мене не любить!»

 

26. IV 1904

 

ЩО ЗА ДИВО?

 

 

Сніг мете степами,

Вітер порохами,

Покоївка в хаті робить те

Щіткою своєю,

А козак матнею

(У Шевченка) вулицю мете.

 

Жид мете, знай, зиски,

А голодний з миски

Так мете, аж годі дух звести;

Наші ж генерали,

Піхни, клерикали,

Раді б нас з лиця землі змести.

 

Шлепом метуть дами,

Цензор олівцями

Вільне слово так мете, як в дим;

Страх мете юрбою,

Смерть мете косою,

Лиш метелик не мете нічим.

 

ПРИТИЧИНА

 

 

Мамцю, мамцю, що мені?

Щось мабуть, зовсім погане!

Мій спокій, мов свічка, тане,

А в серденьку, як в млині.

 

Щось туркоче, щось біжить -

Тихо-тихо, то знов крепче,

Щось співає, свище, шепче,

А все згідно: «Жить! Жить! Жить!»

 

Без причини я сміюсь,

Без причини гірко плачу,

Щось у млі рожевій бачу,

Всіх люблю і всіх боюсь.

 

Спать не можу й бачу сни:

Десь немов садок розкішний,

В нім квіток рядок утішний,

В тихім сяєві весни.

 

Між квітками тими й я.

А в садку музика грає,

Рій метеликів гуляє…

Мамко, мамочко моя!

 

А між ними там один

Пишнокрилий, срібнолатий…

Ах, якби його спіймати!..

Грації якоїсь син.

 

Він крильцями тріпотить -

Весь рожевий, тло зелене -

Все круг мене, все круг мене

Відлетить, то прилетить!

 

Мамцю, мамцю, що се є?

Чи метелик, чи горобчик,

Чи рожевий, гарний хлопчик,

Мені спати не дає?..

 

ЯК ТАМ У НЕБІ?

 

 

Два панотчики гарненько

Попразникували

Та й удвох собі при чарці

Ніччю розмовляли.

 

Розмовляли сеє-теє,

Чого серце повне,

А як світське перебрали,

Нумо про духовне.

 

«От письмо святе не пише,

І не знають люди,

Як-то праведним по смерті

Там у небі буде.

 

«Ані око не видало,

Не чувало вухо»,-

Се, сказать тобі по правді,

Трохи темно й сухо.

 

Я собі міркую, грішний -

Прости гріха, боже,-

Те, за що тут всякий б’ється

Й осягнуть не може,

 

Те братерство, однодушність,

У якій всі люди

Зіллються в найвищу спільність,-

Ось що в небі буде».

 

Другий мовив: «Ей, зійшли ви

На слизьку дорогу!

Се ж соціалізм вам сниться,

Бридкий пану богу.

 

Ні, мабуть, не буде в небі

Комунізм і спільність.

Адже ж дар для нас найвищий -

Повна лична вільність.

 

Кождий жий собі, як хочеш,

І роби, що знаєш,

Кождий пан своєї волі,

Волю й силу маєш».

 

«Ну, панотче,- мовив перший,-

Се цікаві вісти,

Що ви навіть пана бога

Вперли в анархісти.

 

Там-то був би рай, якби так

Людям волю дати!

Мусив би сам бог із нього

Перший утікати».

 

Довго, довго сперечались,

Вже й північ пробила:

Той за спільність, сей за рівність,

А зійтись не сила.

 

Мовив перший: «Що балакать?

На одно згодімся!

В сю опівнічную пору

Свято покленімся:

 

Хто з нас перший світ покине,

В раї водвориться,

Має другому за три дні

У сні об’явиться

 

І сказати, як там в небі

І які порядки».

Погодились, поклялися,

Потюпали спатки.

 

Чи там рік минув, чи піврік,

Перший умирає

І другого через