Читати книгу - "Прозові твори, Федькович Юрій"

одно так і гримаємо з пістолєт, що аж шиби в вікнах на дрібні кавалочки потріскали - так і дзвонять, сиплючись по камінню,- а Василь каже до мене:

- Тепер же, братчику мій сердешний, будуть зараз молодих виводити надвір гуляти. Скоро вийдуть - стрільмо ж два набої нараз, нехай буде братчикові мому да на славу!

- Та чого ж бо ти плачеш, Василю, уже сього вечора другий раз?

- З радіщ, Юрійку! Ти не знаєш, як я свого брата кохаю.

- Та чого тобі плакати?

Але говори я, та не ладуй! А тут староста, чути, вже й просить з-за стола.

Ладує Василь, ладую й я, як мали бесіду, але Василь, бачу, інак собі тоді ладував. От слухайте лиш.

Ступає молодий через поріг, а тут їм таку вже дорогу підклали й устелили... Грим!! - раз і другий. Ілаш лиш повалився Калині у ноги, а Василь - мені: ні пари з уст, а кров так косицями і грає - геть мені мою рантухову сорочку оббризкала.

Молода зомліла. Брат імив Ілаша на руки, та лиш вдарився у стіну головою; а я знов пустив боржій коня - та до Василя: ні рушиться - куля пішла право крізь серце.

Я витяг йому боржій хустку з-за ременя, що йому сестра передала, та й заткав боржій рану. Чи віщувала, варе, моя сестричка, як сю ширинку коциками угорськими та леліточками дорогими вишивала, до чого вона придасться? Не знаю. Я й раз питався, але вона мовчала та... в’яла. Як та квіточка без сонічка, в’яла любка моя, душечка моя, аж доки не зов’яла.

Калину понесли більше умерлу як живу в кліть. Дівки повтікали куди котра; панотець розважали тітку, кілько могли; а парубки зробили ноші з зеленої смеречини, зложили на ній обох братів та понесли в Довгополе.

Брат мій ішов цілу дорогу при ношах, а самий такий блідий, аж чорний. Я знов вів за ними коні - пана-молодого та братового, бо моїм та Василевим побігли два парубки наперед давати знати. Файну потіху принесуть старій-старесенькій Хороцованисі! Лиш двох їх мала, як дві оці в голові. Налагодила посаг, та тепер най лагодить на лаві.

Не рано вже було, як ми стали у Довгімполі. Ждав на нас уже увесь рід Ілашів; і мале, і велике, ба таки ціле Довгополе злягло, скоро почули, що сталося. А не плачів там, ні! Не голосіння, ні! Хіба каміння-не плакало, а решта всі.

Нарядив я з братом обох на лаві, головами докупи.

- Ото я тебе оженив, братчику мій, соколе мій! - аж крикнув брат, а сам як заплаче, як упаде на Ілаша, як його обійме, як стане цілувати! А він, сердешний, лежить собі, фудульний, як бувало, ані ворухнеться. І я заплакав. Або, може, не плакати, мавши одним одного щирого товариша та й того скласти на лаві!? Не смійтеся, пани мої: наші прості груди жаль дужче дотикає, як ваші - панські. Ми серце ще не запечатали в калитці, ані віддали до шпаркаси: як в його є, так і говоримо. Коли се не до ладу, то красно дуже вас прошу, не гнівайтеся...

На другий день приїхали комісари пороти. Господи, як кинеться стара мати!

- А неволя ж би вас утяла та укрила, солона та тяжка! Чи того я вам під ніж синів своїх годувала? Вон з хати, біси, або в вас сокирою загачу, як у псів, та й сама страчуся!

А на се як зарує, як припаде до своїх синів, як стане цілувати! Господи милий, господи праведний! Відки тото в матері тілько сліз тих береться, та тілько люби, та тілько жалю!?

Німці пошваркотіли, почичиркали та й потеклися.

- Течіться, як та вода по камінню течеться! - клене стара: - А над моїми синами не діждете збиткуватися.

Се діялося в суботу. А в неділеньку зранку й поховали: Ілаша - коло церкви, а мого Василька - за цвинтарем у куті. Що вже стара напросилася та намолила панотця, аби й його з братом укупі ховали,- не помагало.

- Най ваш син,- кажуть панотець,- уже на сім світі покуту приймає,- може, господь його за тото на тім світі простить.

А знай, що господь милосердний простив, бо така вже вам красна та ясна днинка була, як їх ховали! Тото лиш люди лихі, а господь милосердний добрий: вій нам усім батько - погрозиться, а відтак обернеться і вже добрий.

Цілий тиждень стара Хороцованиха нас не пускала від себе.

- Най,- каже,- мені видиться, що мої сини при мені.- А сама як заголосить, як ударить сивою головою у стіну, то стіни аж заплачуть! Але третьої неділі треба нам було конче їхати домів, бо неня вже щось три опади переказували. От попрощалися та й доїхали, обдаровані усею зброєю товаришів наших нещасливих. Брат дістав з Ілаша, а я з Василя усе, усе до цятки. Та не до того нам було!

На саму пречисту божу поховали сестричку, а з нею і ширинку тоту кроваву, що я нею Василеві груди затикав. Не хотів я їй дати, але як стала покойна просити:

- Братчику мій, любий мій! Та же я тобі вже не довго буду на цім світку доїдати,- дай мені тоту ширинку, дай, дай!

От і дав. Носила вона її на серденьку, аж до гробу взяла.

- Братчику! - каже вона мені на саму пречисту раненько,- здойми-ко мене на твої ручки, але так здойми, як ти мого Васильчика здоймав.

От і здоймив, та… поклав уже мертву.

- Сестричко, сестриченько моя єдина! - сплакав я.- Чи ж тобі не жаль твого братчика отак сиротою на цьому світу лишати?

Нічого не відповіла, усміхалася. Знай, побачила вже свого Васильчика.

 

СЕРЦЕ НЕ НАВЧИТИ

 

Повісточка

 

 

Жили в нас в горах два парубки - товариші, а що вже буйні та хороші собі були, той на папері не спишеш,- такі вже хороші були сі два легіні. А до того ще як уберуться, бувало, у кармазин та в жировані порошниці та стануть собі гостинцем гуляти, то дівчата якраз усі у вікнах. «Що