Читати книгу - "Проза, Олександр Олесь"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
На столі стояли самовар, цукерки, хліб. В їдальні нікого не було.
«Коньяк вживаєте? Та що я питаю - давайте хильнемо!»
«Дякую»,- почав було я, та бачу: чом не випить і випив.
«Давайте ще по одній!»
«Ні, ні за що, буде...»
«О! То вже у нас як поживете, то ми вас навчимо».
Почали чай пити. Вбігла панночка і почала розливати чай.
«Павлусь, ти знаєш, сю ніч знову задушив тхір мого голуба сизого...»
«Та я його, клятого, та я сю звірюку,- почав лаятись Павлусь.- Та я йому, антихристу, сам голову одкушу».
Всім було у той час чогось смішно, і всі сміялись.
Веселий сміх і голоси літали, дзвеніли і одгукувались десь у дальніх кімнатах. Ввійшла і пані з тими великими журливими очима і прихильно подивилась на всіх нас. Колись вона, мабуть, була дуже вродлива - починаючи очима і кінчаючи станом казало за це.
«Марусе, а ти чом же чаю не п’єш? Пила уже - не хочеш?» - ласкаво питала вона дочку.
«Не хочу, та й обід скоро».
Пані полохливо глянула на годинник. Була перша. В цей мент із двора вбігла покоївка і, жахливо дивлячись, зупинилась проти нас.
«Ну,- думаю,- пожежа або хто кого вбив...»
Виявилось, що пан з поля приїхав і пішов розпоряджатись по двору. Не вспів я гаразд подумати над цим з’явищем, як на столі вже не було ні самовара, ні шампана, ні мого недопитого чаю. З дітьми щось зробилось надзвичайне. Вони мов поменшали зразу, згорбились, зморщились. Сміливі й голосні голоси їх поробились якимись тихими, слухняними.
«Це наказаніє, це кара Божа,- нікому за ділом дивитись, отож біда, отож невозможно».
Признаюсь, що й мені якось, дивлячись на других, нібито зробилось чогось страшно.
«Обед готов? Маня, обед готов?»
«Скажіть накрить стіл!»
«Ну, як же так: папа приїхав, а обіду немає...» Він завжди, як казали мені потім, величав себе папою у власній господі.
«Папа пить хочет, а у вас обеда нет...»
Ми вийшли на балкон, що виходив з їдальні. Пролетіло декілька хвилин - і обід стояв на столі.
«Садитесь»,- крикнув він...
«Просимо з нами пообідать,- сказав мені Павлусь.- Уже чортяка принесла його»,- шепнув він, показуючи на двері. Вийшли.
«Познайомтесь!»
Він малого зросту, поважний, з рідкою білою бородою, з сірими маленькими очима. Я почав казати йому, чого це я прийшов до нього.
«Потом расскажете, сейчас обед,- зупинив він мене.- Обедать не хотите? - спитав він мене таким голосом, мов жалкував зарання, що я не хочу обідати. Я подякував і сів. Мовчимо, ніхто ні слова.- Так ты папе «доброе утро» не сказала, Маруся!»
«Забула...» - боязно сказала Маруся.
«Нельзя забывать (він шепелявив і шамкотів), нельзя забывать папу!»
Знову мовчимо. Мені якось ніяково було сидіти в тиші і візьми і скажи: «А сьогодні, здається, знову дощ буде!»
«Терпеть не могу, когда про погоду говорят»,- завважив папа.
Я почервонів і замовк. Подали на стіл печене. Папа схвилювався і почав чогось шукати виделкою в мисці...
«Хвоста нет. Где хвост? Хто з’їв хвост?» - репетував господар, пильно дивлячись кожному в вічі. Я поглядом забожився йому, що не тільки не їв хвоста, а й не бачив... Стурбувалась і пані, сама почала шукати хвоста... Хвіст, на щастя, знайшовся - він був завалений шматками м’яса та картоплею, і його не можна було зразу знайти. Витягли хвоста. Господар ударив пальцем по столу: «Сколько раз папа говорит: не пережаривать, весь жир стечет. Нет, не слушают папу!»
Виявилось, що з печеного папа з’їдав одного баранячого хвоста і лічив його найсмачнішою стравою. Не спекти хвоста - значить самому бути спеченим папою. Подали третє, якісь речі до молока. Жінка налила з кувшина в склянку молока і подала мені.
«Кому первый стакан наливают? Снова надо тебя поправить при цьому».- Папа часто поправляв прилюдно свою жінку, як та робила що-небудь не по-папиному.
«Неженатый молодой человек,- звернувся він до мене,- меньше будет неприятностей, особенно дворянкам.- Він глянув на жінку.- У Павленко первая жена тоже была дворянка. (Павленко думав, що багатший від папи, він у всьому був зразком для папи). Не слухала его, не повиновалась, так он как дал два раза ей по голове чубуком, так та и душу отдала».
«Це деспотизм!» - стиха завважила жінка.
«Нет! - скрикнув папа,- это называется - человек с характером. А другая жена была у него уже простая, но покорливая, слухняная - от и хорошо».
Всім нам було не зовсім хорошо.
«Вставайте!» - сказав, пообідавши, господар.
Всі встали.
«Пойдемте на балкон».
Ми вийшли.
«Господи, почему ты не прогонишь от дома кур? Анюта! Ну, почему?»
«Та вони ж нічого не шкодять, у сад не ходять...»
«Но они волнуют папу».
Жінка побігла відганяти курей.
Я розказав йому, задля чого я прийшов.
«Нет! На всем готовом 20 рублей дорого. Потом у меня дочь, с молодым человеком заниматься ей я не позволю... До свидания!..»
«До свидания!»
Я почав прощатись, всі безмовно і винувато зі мною прощались.
17.VI.1904
[В ЦЮ НІЧ…]
I
В цю ніч він згадав все до найменших дрібниць, згадав про все з початку свого дитинства...
Воно здавалось йому якоюсь маленькою, низенькою кімнатою з трьома низенькими вікнами, в які в’яло дивився, немов по обов’язку, сірий заплаканий день. У кімнаті - батько швець, недужа мати на лежанці, він та злидні...
Потім він бачить уже [себе] хлопцем, літ 15, у крамниці. Рано-удосвіта встає і пізно лягає. З цього часу життя йому намалювалась ніч, тепла, літня ніч біля господарського дому в садку. Вгорі байдуже, але вродливо світяться зорі, тихо шумлять своїм листям білі акації та яблуні, а в думках у нього Віра - 15-літня племінниця господаря, з довгою і русою косою, з білим мармуровим обличчям, якого боялось торкнутись навіть сонячне проміння, і ясними синіми очима, що так широко уміли розкриватись і так глибоко й вразливо дивитись у саму душу. Де тепер вона - він не питав
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Проза, Олександр Олесь», після закриття браузера.
