Читати книгу - "Старосвітські батюшки та матушки, Нечуй-Левицький"

две­рей. Они­ся прис­та­ви­ла стільця, ста­ла на йо­го й по­ча­ла роз­див­ля­тись в дірку на гос­тя. Ма­ти ки­ва­ла пальцем, заміря­лась ку­ла­ком, щось гриз­ли­во ше­потіла, сми­ка­ла Они­сю за оде­жу, а Они­ся сто­яла й пильно роз­див­ля­лась на Ха­ри­то­на. На­ди­вив­шись всмак, во­на ти­хе­сенько, як кішка, злізла з стільця.

- А що? Який? Чи мо­ло­дий, чи ста­рий? - не втерпіла й собі Про­ко­по­вич­ка, щоб не спи­та­ти в доч­ки.

- Молодий, біля­вий, ви­со­кий, тон­кий і го­во­рить ду­же несміли­во та ти­хо, - ше­потіла Они­ся ма­тері під самісіньким ву­хом, - але чор­та з два: за дя­ка не піду; в нас ви­сокі по­ро­ги для дяків.

Незабаром з світлиці вий­шов Про­ко­по­вич і поп­ро­сив жінку по­да­ти горілки й за­кус­ки, а Онисі ска­зав, щоб во­на ви­нес­ла все те в світли­цю.

- Авжеж пак! Чо­го я до йо­го вий­ду? Не ба­чи­ла зро­ду дяків, чи що? - ска­за­ла Они­ся.

- Та йо­го вільша­ницька гро­ма­да обібра­ла на свою па­рафію за свя­ще­ни­ка. Оце ду­ма­ють їхать в Київ до вла­ди­ки з про­шен­ням. Ти лиш, доч­ко, не ду­же кир­пу гни та мерщій ви­ходь до гос­тя.

- Хіба так! Як бу­де свя­ще­ни­ком та ще в Вільша­ниці, то й вий­ду, - ска­за­ла Они­ся.

- Прибирайсь, доч­ко, та йди! В Вільша­ниці цер­ков­но­го по­ля, ле­вад, сіно­косів ко­нем не об'їха­ти за цілий день, - па­рафія ве­ли­ка.

Трохи пе­ре­го­дя Они­ся вий­шла ра­зом з матір'ю. Мос­са­ковський низько пок­ло­нив­ся й по­чер­вонів, не­на­че дівчи­на. Він дав­но ба­чив Они­сю, - во­на те­пер зда­ва­лась йо­му в де­сять раз кра­щою.

Всі сіли. Мос­са­ковський сів, пок­лав на обоє коліна ру­ки, не­на­че єги­петська ста­туя, й спус­тив очі до­до­лу. Він не смів навіть підвес­ти очі на Они­сю. Они­ся об­ве­ла йо­го гост­ри­ми очи­ма. Він зда­вав­ся для неї ба­га­то кра­щим од Ба­ла­бу­хи.

"Чи він смир­ний, чи тільки вдає з се­бе ти­хо­го", - ду­ма­ла Они­ся, во­дя­чи очи­ма по йо­го лиці, бро­вах та очах.

Господар ви­пив чар­ку до гос­тя й по­дав гос­теві. Гість ви­пив півчар­ки, несміли­во пос­та­вив чар­ку на стіл і, не за­ку­сив­ши, знов сів на стілець, спус­тив очі вниз і пок­лав обидві ру­ки на коліна, прос­тяг­нув­ши довгі пальці. Про­ко­по­вич завів роз­мо­ву про покійно­го Мос­са­ковсько­го, зга­дав, де во­ни стріча­лись, про що роз­мов­ля­ли, а гість лед­ве встав­ляв слівце, лед­ве одс­ло­няв свої тихі сині очі. Він не смів навіть гля­ну­ти на Они­сю.

Розмова пе­рер­ва­лась. В хаті ста­ло ти­хо. Про­ко­по­вич­ка жал­ку­ва­ла за Ба­ла­бу­хою й оче­ви­дяч­ки од­бу­ва­ла гос­тя, буцім пан­щи­ну, си­дя­чи на ка­напі.

- Чи ви пак бу­ли в нашій церкві? Чи ви ба­чи­ли наші нові об­ра­зи? - нес­подіва­но ви­хо­пив­ся Про­ко­по­вич, кот­рий сам ду­же лю­бив об­ра­зи й кар­ти­ни й сли­ве кож­но­го гос­тя во­див до церк­ви по­ка­зу­ва­ти свої об­ра­зи.

- Дай, ста­рий, покій з об­ра­за­ми! Не встиг­ли ви­пи­ти по чарці, а ти вже з об­ра­за­ми.

Прокопович був ра­дий, що є пе­ред ким пох­ва­ли­тись об­ра­за­ми, й та­ки по­тяг Ха­ри­то­на до церк­ви. Він по­ка­зав йо­му всі нові об­ра­зи й навіть "Не­опа­ли­му ку­пи­ну" в вівтарі, де був на­мальова­ний здо­ро­вий кущ шип­ши­ни чи гло­ду з чер­во­ни­ми яго­да­ми: кущ па­лав у по­лум'ї, а ко­ло по­лум'я Мой­сей сто­яв на одній нозі в чо­боті, а дру­гу, бо­су, за­дер до ку­пи­ни, не­на­че грів її ко­ло вог­ню; в ру­ках стир­чав здо­ро­вий му­жицький чобіт з дов­гою ха­ля­вою, а за ку­пи­ною було вид­но Рось і Бо­гус­лавську церк­ву.

- Ой дивні ж ваші об­ра­зи! Гос­по­ди, яка кра­са! - ди­ву­вав­ся Ха­ритін, хрес­тя­чись пе­ред кож­ним но­вим об­ра­зом. - Як ста­ну на па­рафії, то пок­ли­чу то­го са­мо­го ма­ля­ра, щоб і мені на­ма­лю­вав і ку­пи­ну, й пек­ло, й Ілію на ог­не­вих ко­нях.

- Коли б ви зна­ли, які там апос­то­ли ви­сять у бані! Який там Анд­рей Пер­воз­ва­ний! Я вам ска­жу, - та­ко­го і в Лаврі не­ма. Шко­да, що ви­сить ду­же ви­со­ко. Як­би дра­би­на, то мож­на б полізти та зблизька при­ди­ви­тись, - хва­лив­ся ста­рий Про­ко­по­вич, ози­ра­ючись, чи не­ма в церкві де дра­би­ни.

Харитін тро­хи за­ме­ту­шивсь. Він бо­яв­ся ла­зи­ти ви­со­ко, бо в йо­го кру­ти­лась го­ло­ва, а од­мо­ви­тись бу­ло ніяко­во, бо він підхо­див під смак ста­ро­го, щоб за­побігти лас­ки в йо­го.

- Гляньте, який огонь в пеклі. Ну, та­ки го­рить, та­ки го­рить, не­на­че чор­ти що­го­ди­ни, щох­ви­ли­ни дров підки­да­ють! - ре­пе­ту­вав Про­ко­по­вич.

- Ой гос­по­ди, як го­рить, зовсім-та­ки го­рить, - го­во­рив Мос­са­ковський і пе­рех­рес­тив­ся до пек­ла.

- А яких чортів по­ви­га­ду­вав ка­пос­ний ма­ляр! Ви, па­не дя­че, тільки при­дивіться; отой, що по­га­няє в пеклі на­гай­кою блуд­ниць в чер­во­них на­мис­тах… вга­дай­те, на ко­го схо­жий? На ко­го ски­нувсь?

- Не вга­даю. Не­на­че на бо­гус­лавсько­го ста­но­во­го, - про­мо­вив Мос­са­ковський.

- Та це ж він са­мий! Це й ніс йо­го, не­на­че бульбаш­ка, й очі витрішку­ваті, тільки пся­юха ма­ляр пос­та­вив йо­му на го­лові во­лячі ро­ги та при­че­пив зза­ду сви­ня­чо­го хвос­та.

- А отой, що лу­пить києм шин­карів, чи пак не вга­даєте, на ко­го схо­жий? - ска­зав Про­ко­по­вич.

- Цього вже не вга­даю, - ска­зав Мос­са­ковський, хоч і до­га­ду­вав­ся, на ко­го чорт ски­нув­ся, бо в йо­го довгі ву­ха ду­же позвішу­ва­лись, а ніс за­дер­ся вго­ру.

- Невже пак не вга­даєте? Це ж наш сто­ло­на­чальник ду­хов­но­го прав­ленія. Якось я про­го­во­рив­ся пе­ред ма­ля­ром: на­ма­люй, ка­жу, ти то­го хап­тур­ни­ка в пеклі на са­мо­му дні під Юдою, щоб не брав з нас ха­барів. Ко­ли див­люсь, а він йо­го й за­пи­сав до чортів, ще й дав йо­му кия в ру­ки. Гляньте, як пра­цює, бідо­ра­ха, аж язи­ка ви­со­ло­пив.

Похвалившись но­ви­ми об­ра­за­ми, Про­ко­по­вич був ду­же ра­дий, що знай­шов доб­ро­го ціну­вальни­ка, кот­рий втя­мив ви­со­ке чай­ківське ма­лярст­во. Замк­нув­ши церк­ву, Про­ко­по­вич взяв за ру­ку Мос­са­ковсько­го, одвів йо­го да­ле­ченько од церк­ви аж під ог­ра­ду й по­ка­зав пальцем на бані.

- От при­дивіться ли­шень до на­ших бань. Що тай на­мальова­но! Та це ж нам ма­ляр ви­пер на бані два­над­цять ма­лих про­років і чо­ти­ри ве­ли­ких. Ото шко­да, що не­ма дра­би­ни! От, як­би ви вилізли на церк­ву та при­ди­ви­лись близько, як він по­на­мальову­вав про­років. Див­но, див­но!

Прокопович зир­нув кру­гом се­бе, шу­ка­ючи дра­би­ни. В Мос­са­ковсько­го зат­ру­си­лись но­ги. Важ­ка дра­би­на ле­жа­ла на траві і вже за­рос­ла ба­дил­лям.

"А що, як ста­рий при­че­питься, щоб пос­та­ви­ти дра­би­ну, та при­си­лує лізти до опа­сан­ня або за опа­сан­ня!" - прой­шла дум­ка в Ха­ри­то­новій го­лові.

Прокопович ки­нув­ся до дра­би­ни й по­чав її підніма­ти. Дра­би­на бу­ла важ­ка, а ста­рий був ма­лий на зріст і не ду­же міцний чо­ловік. Він пнув­ся, пнув­ся та й ки­нув її в тра­ву.

- Не піднімай­те, бо підве­ре­ди­тесь! - ска­зав гість. - Та ска­за­ти прав­ду, я тро­хи бо­юсь ла­зи­ти ви­со­ко, - приз­нав­ся Мос­са­ковський.

- Оце! Та­кий же з вас па­ру­бок. Моя Они­ся ла­зи­ла ви­ще за опа­сан­ня, а як бу­ла ма­лою, то з хлоп­ця­ми по ла­тах ла­зи­ла в клуні го­робців дер­ти, як