Читати книгу - "П'яниця, Мирний"

вона, моя дитина, сестра, жінка? Хай ступає на слизьку кладку... Я остерігав її, не слухає, дивитися на мене не хоче... І що я за нещасливий такий удався? Ось живу тут більше, ніж три роки, а не зможу привернути її до себе, тоді як Петро всього день, і вона вже обнімає його, сидить у його на колінах, цілує... Суч... Ні стида, ні сорому!.. Сказано: яка мати, така й дочка, яблучко від яблуньки недалеко відкотиться!.. Чого ж мені її шкода? Чого жаль проймає всього, коли я нагадаю про те?.. Здається, своїми б руками задавив його... Кого? Рідного брата?.. Ні, не варт вона слова доброго, не варт тих мук, що як не задавлять мого серця! Адже ж якби вона була... вона б почула, яким я її голосом остерігав сьогодні від лихої години... А то одвернулася, пішла, мов не до неї то річ... Пропадай ти пропадом!» - рішив і закрив очі... А трохи згодом перед ним у темноті знову виступає він, вона - знову покотилися роєм думки, знову жаль, прокльони, досада... Насилу Іван Микитович перед світом зімкнув очі. V

 

Через тиждень, скінчивши своє діло, поїхав Петро Микитович. Брат виряджав брата радий, веселий: він сполохнув його тихе щастя, він привіз з собою тугу та горе - як його не радіти, виряджаючи такого брата?!

Одна Наталя невтішно плакала потай усіх і щось тижнів зо три не показувалася і в хату до Івана Микитовича. Сама мати ходила коло столу, Наталя прикинулася недужою. Іван Микитович, радіючи, що не стало його ворога, клопотався й сумував, що Наталі не видко.

- Що, Наталя дуже нездужає? - рано й вечір питався він у матері. - Чи не полегшало їй?

- Та Бог його знає, що з нею таке. Вона мов і здорова, а все лежить, не встає. Тобто тільки й хвороби її, що лежить.

«Перележить, перетерпить», - думає Іван Микитович, радіючи.

А тим часом на Наталю сусіди понесли недобру славу. Вони в один голос кричали: «Видно, дуже шкода панича, коли з такими сльозами виряджала його в дорогу... Певно, ті сльози не дурниця!»

Поговори ті дійшли і до матері. Мати спершу вилаяла людей, щоб не клепали такого на її дитину, а потім пішла й напилася. П'яна напалася вночі на дочку, лаяла, ганьбила, дочка мовчала, як у рот води набравши. Так мати і заснула, лаючи.

На другий день тихенько увійшла вона в хату до Івана Микитовича. - Що я вас, паниченьку, попитаю? - боязко почала стара.

- А що? Скажіть.

- Чи ви чули, що за мою Наталю лихі люди клепають?

- Ні, не чув.

- Кажуть, либонь вона за вашим братом плаче. Чи воно таки правда тому? Адже ж він тут цілий тиждень жив, і я нічого не запримітила. Чи не запримітили ви, паниченьку, не було чого між ними? Недаром вона чогось щоночі плаче...

Івана Микитовича всього пройняв холод, немов хто кригу приложив до серця: зразу похолонуло, а потім запалало...

- Не знаю, - тремтячи вимовив він.

Хазяйка пішла з хати, не дознавшись нічого, і знову запила.

Іван Микитович ходив, мов зачумлений. Через тиждень він одібрав листа від брата. Пише, що діло його пішло, як по маслу, Що вже маєток пані описаний і незабаром будуть продавати.

«Коли одберу гроші, - сповіщав брат, - кидай і ти службу, їдь до мене та разом і Наталю захопи! Поклонися їй, скажи: коли приїде, манією заживе. Коли б ти знав, брате, як вона сподобалася мені, як щиро пригортає, гаряче цілує?!.»

Іван Микитович не скінчив листа. Голова в його закрутилася, в очах заходили кружала, в ухах забило в дзвони... Як на смерть засуджений, встав він з-за столу, за котрим на службі сидів та писав, і, не згортаючись, не збираючись, ухопив чужу шапку й прямо потеліпався додому, несучи лист у руках, як своє лихо, як свою тяжку кару.

Прийшовши додому, на сінешньому порозі зустрів він закутану чорним платком Наталю. Вона, побачивши його, повернула в свою хату.

- Вам давати обідати? - гукнула нашвидко через стіну до його.

- Давайте! - одгукнувся він, не пам'ятаючи сам себе.

Вона внесла борщ і постановила на столі. Як тільки ще відхилила вона двері, він звів на неї жалісливий погляд: йому хотілося дознатися по її обличчю, чи тому правда, так вона одвернулася від його, немов боялася стрінутися з його очима.

- Наталю! - гукнув він, коли вона вже доходила до дверей.

- Чого вам? - не повертаючись, запитала вона.

- Ви недужі?.. - голос його задрижав, перервався.

Голова Наталина нахилилася, постать, як від морозу, затіпалася; не відказуючи нічого, вона вийшла з хати.

- Хіба тому правда? Правда?! - закричав він їй услід, болізно здавлюючи руками голову.

Вона знову не одмовила нічого, тільки трохи згодом почулося з другої хати тихе і важке ридання.

Іван Микитович знеміг: уткнувши лице між руки і злігши на стіл, сам заплакав. Сльози його спершу тяжко й трудно витікали, немов їх хто видавлював з очей, а далі все легше і більше плили; на столі, під руками, де він зліг, було мокро.

Наталя, поплакавши й насунувши платок на очі, витягла другу страву з печі і понесла до його. Постановивши, вона вже хотіла брати першу, коли - глядь! - борщ не початий застиг, узявся зверху лоєм.

- То се ви досі не їли? - охриплим від сліз голосом спитала вона.

Іван Микитович мовчав, ховаючи глибше між руки своє лице, щоб непримітне було сліз.

Наталя постояла, постояла коло столу, подивилася на мокрі плями. «Плаче!» - промайнуло у неї в голові, й серце заболіло, защеміло.

- То ви не будете їсти? - нерівним голосом знову питає вона.

- Беріть! - одказав він і закрився від неї ліктем.

Наталя забрала страву й вийшла. Він не зміг далі сидіти і впав на ліжко, лицем у подушку.

Надвечір прийшла мати і здивувалася, що страва ціла. - Що се за знак? Панича немає дома? - питає Наталі.

- Ні, дома.

- Що ж він не обідав? Борщ цілий!

- Не обідав.

- Чому?

- Не знаю. Плакав чогось... - Голос у Наталі дрижав.

«Чого ж се він?» - спитала сама себе стара й пішла в хату до Івана Микитовича.

Тихесенько, без рипу, відхилила